Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— Я не торгуюсь. Кажи.
Навколо нас завивали вітри, а острівець стискався. З буревію долинали напівзрозумілі голоси, фрагменти, що набували форми. Мелман відскочив від непевного краю.
— Гаразд, — викрикнув він. — Так, Джулія приходила до мене, як я вже й казав, і я навчив її дечого. Не того, що я пояснював би їй рік тому, а дечому зовсім новому, про що я й сам нещодавно дізнався. Мені наказали навчати її у такий спосіб.
— Хто наказав? Назви свого володаря.
Він скривився.
— Він не настільки дурний, аби називати мені своє ім’я, — відказав Мелман. — Так би я міг намагатися якось його контролювати. Як і ти, він не людина, а істота з іншої планети.
— Це він дав тобі зображення Дерева?
Мелман кивнув.
— Так, і саме воно переносило мене до кожної з сефірот. Там діяла магія, де я здобував силу.
— А Козирі? Він і їх створив? Він дав їх тобі, щоби передати Джулії?
— Нічогісінько не знаю про жодні Козирі, — відповів Мелман.
— Ось ці! — закричав я, витягуючи колоду з-під плаща. Виставивши карти, наче віяло фокусника, я підніс їх ближче. Показав йому і дав подивитися кілька секунд — а тоді забрав, перш ніж Мелман зрозумів, що це може бути шляхом до втечі.
— Я ніколи не бачив їх раніше, — заперечив він.
Земля навколо нас і далі розпадалася. Ми підступили ближче до центру.
— Це ти послав тварюку, яка вбила її?
Він гарячково захитав головою.
— Ні. Я знав, що вона помре, адже він казав, що саме її смерть приведе тебе сюди. А ще він казав, що вб’є її звір з Нецах[17] — та я ніколи не бачив його і не брав жодної участі у його викликанні.
— А чому він хотів зустріти мене і привести сюди?
Мелман дико зареготав.
— Чому? — перепитав він. — Звісно, щоб убити тебе. Він сказав, що коли я зможу принести тебе в жертву тут, то отримаю твої сили. Він говорив, що ти — Мерлін, син Пекла і Хаосу, а я стану наймогутнішим магом, якщо вб’ю тебе тут.
Наш світ стиснувся у кращому разі до сотні метрів, а швидкість його руйнування тільки зростала.
— Це правда? — запитав він. — Чи справді я був би переможцем, якби мені все вдалося?
— Сила подібна до грошей, — відказав я. — Зазвичай ти можеш здобути її, якщо маєш достатньо навичок, і це насправді єдине, чого ти хочеш у житті. Але чи зміг би ти здобути силу отак? Гадаю, ні.
— Я кажу про сенс життя, ти ж розумієш?
Я похитав головою.
— Тільки дурень вірить, що життя має лише один сенс, — зауважив я. — Годі про це! Опиши свого володаря.
— Я ніколи не бачив його.
— Що?
— Тобто бачив, але який він має вигляд — не знаю. Він завжди носив каптур і чорний плащ. А ще — рукавиці. Я навіть не знаю, до якої раси він належить.
— Як ви зустрілися?
— Одного дня він з’явився у моїй майстерні. Я озирнувся — а він стоїть. Тоді він запропонував мені силу і пообіцяв багато чого навчити в обмін на послугу.
— Звідки ти знав, що він на таке здатен?
— Він повів мене у подорож по нетутешніх світах.
— Ясно.
Тепер острівець нашого буття був не більшим за велику вітальню. Голоси, якими виспівував вітер, насміхалися, співчували, лякали... Вони були сумними і злими водночас. Довколишні краєвиди постійно змінювалися. Земля безупинно тремтіла, осяяна моторошним світлом. Якась частина мене дуже хотіла вбити Мелмана просто тут і зараз, але якщо насправді це не він завдав шкоди Джулії...
— Твій володар не казав, чому хоче мене вбити? — поцікавився я.
Він облизав губи й зиркнув на наближення Хаосу.
— Він казав, що ти його ворог, — пояснив Віктор, — але ніколи не розповідав, чому. А ще він казав, що це має трапитися сьогодні, бо він хотів, аби це відбулося саме сьогодні.
— Чому сьогодні?
Він ледь усміхнувся.
— Гадаю, тому, що сьогодні — Вальпургієва ніч, — відказав художник. — Хоча сам він про це ніколи не казав.
— Це все? — запитав я. — А він ніколи не згадував, звідки прийшов?
— Якось він говорив про щось схоже на Вежу Чотирьох Світів, і здавалося, що це важливо для нього.
— І ти ніколи не здогадувався, що він просто використовує тебе?
Віктор різко всміхнувся.
— Звісно, він використовував мене, — відповів художник. — Ми всі когось використовуємо. Так влаштований світ. Але він платив за це знаннями та силою. І я гадаю, що його обіцянка ще може бути виконаною.
Здавалося, ніби він дивився кудись позаду мене. Певно, це був найстаріший трюк у світі, але я озирнувся. Там нікого не було. Я відразу повернувся назад, щоб стати обличчям до ворога.
Він уже стискав чорний кинджал. Мабуть, ховав його в рукаві. Мелман кинувся на мене, бурмочучи нові закляття.
Я відступив і закрутив його у своєму плащі. Віктор вивільнився, ступив убік, розвернувся і знову кинувся на мене. Тепер він присів, намагаючись обійти мене. Його вуста досі рухалися. Я вдарив його по тій руці, що тримала ніж, але він устиг відвести її. Тоді я схопив лівий край свого плаща і намотав на руку. Коли художник знову напав, я заблокував удар і схопив його за біцепс. Нахилившись, правицею я взяв його за ліве стегно, а тоді, випроставшись, високо підняв і швиргонув.
Тільки коли я розвернувся, відкинувши суперника, то збагнув, що ж накоїв. Запізно. Зосередивши всю увагу на ворогові, я не стежив за швидким наближенням руйнівних вітрів. Край Хаосу виявився значно ближчим, ніж я гадав раніше, тому Мелману вистачило часу лише на найкоротші із проклять, перш ніж смерть забрала його туди, звідки він більше не зможе заклинати.
Я також вилаявся, адже не сумнівався, що міг би витягнути з нього більше інформації. Тоді я похитав головою у центрі свого світу, що постійно зменшувався.
День ще не добіг кінця, а вже встиг стати найбільш вікопомною Вальпургієвою ніччю в моєму житті.
4
Шлях назад виявився тривалим. Дорогою я переодягнувся. Вихід з лабіринту привів мене до вузької алеї між двома брудними цегляними будинками. Дощило, день хилився до ночі. У світлі одного з нерозбитих ліхтарів я побачив свою машину, припарковану біля басейну. З легким смутком я згадав про сухий одяг у багажнику і попрямував до вивіски «Склади Брута».
В офісі на першому поверсі тьмяно горіла самотня лампочка, що розвіювала загуслий навколо входу морок. Мокрий до рубця та небезпідставно насторожений, я почав підніматися сходами вгору. Коли повернув ручку та штовхнув її, двері прочинилися. Я ввімкнув світло та зайшов, замкнувши за собою двері на ключ.
Побіжно оглянувши приміщення, я зрозумів, що воно закинуте, тож перевдягнувся в чисту сорочку, яку взяв із шафи Мелмана. Штани його були широкі в поясі та й узагалі задовгі на мене. Я переклав Козирі до нагрудної кишені, аби вони не змокли.
Тепер крок номер два. Я заходився систематично обнишпорювати кімнату. Через кілька хвилин у замкнутій шухлядці тумбочки біля ліжка я знайшов окультний щоденник господаря. Він був таким само неохайним, як і решта приміщення, — орфографічні помилки, закреслені слова та плями від пива й кави. Поміж вторинною маячнею у щоденнику були пересічні суб’єктивні нотатки про сни та медитації. Гортаючи сторінки, я шукав місце, де б Мелман описував зустріч зі своїм навчителем. Знайшовши потрібний уривок, я взявся детально його читати. Він був довгим і переважно містив сповнені ентузіазмом вигуки щодо можливостей подарованого Мелману Дерева. Я вирішив відкласти щоденник на потім і вже збирався сховати його, аж раптом, востаннє перегортаючи сторінки, натрапив на короткий вірш. У цих переповнених алюзіями та захватом рядках в стилі Свінберна[18] я звернув увагу на такий уривок: «...тіней Амбера нескінченних підступності пляма торкнулась». Як на мене, забагато алітерацій, але в першу чергу я замислився над закладеною в словах думкою. Вона поновила в мені колишнє відчуття вразливості і змусила пришвидшити обшуки. Раптом єдиним моїм бажанням виявилося вибратися звідси, утекти якнайдалі і подумати.
17
Нецах — сьома сефіра Дерева Життя.
18
Алджернон Чарлз Свінберн (1837-1909) — англійський поет-декадент. Створив поетичну форму рондель.