Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
Корабельний офіцер — інженер Шурик сам мені при чарці сказав:
— Я є атлянтійський моряк, а вони, сучі сини, мене вже третій раз посилають на старшинський перевишкіл!
Ця вся банда вже зжилася й не свариться.
10 вересня 1944.
Маю ґрипу. Д-р Роман Турко каже:
— Не, журися. Через ґрипу вмирає тільки що-десятий!
Після цих лагідних слів я сильно занепокоївся:
— А цей десятий уже вмер, пане докторе?
Дістав піґулку й пішов на вправи.
11 вересня 1944.
Коли дивитися, як наші хлопці їдять, то виглядає, як би рятувалися від голодної смерти.
Дістають листи. Тисячі людей утекло, бо цілу Україну зайняли москалі. Багато жінок і дітей є на Словаччині, на Чехах, біля Кракова і в Німеччині. Їх мені дуже шкода. Взагалі, шкода всіх, хто мусить тікати.
Клявзевіц сказав: війна є батьком усього. А я, селепко, кажу: але аліменти платять інші!
Нічого не знаю про мою дівчину. Де вона тепер?
12 вересня 1944.
Почали звільняти нездібних до війська. Вийшло так, що ті, які аж плакали, що є в Дивізії, тепер плачуть на саму думку, що їх звільняють. Так їм сподобалися наші геройські розмови. Це й правда: ми хоч з трудом, але все таки язиками підносили червону калину, якмога найвище!
Позатим Броди — це був дійсно вояцький чин, що колись стоятиме високо понад смердючу буденщину. Ми хотіли оборонити Львів. Нам не вдалося. Це шкода. Але колись спробуємо ще раз нагнати москалів ік чорту!
— До Дивізії повинні йти всі! — сказав несподівано один з тих, що ще недавно плакали.
— Так! — відповів я святочно, — всі, аж до останнього року свого життя, якщо, розуміється, до такого року доживуть!
15 вересня 1944.
Маю особисту приємність. Приїхав поліцай. Зголосився до мене, подякував мені. Правда, я навіть і пальцем не кивнув у його справі, але його прийняли, того самого дня дали старий, латаний однострій, і зараз же почали гепати по піску.
— Але ви впливовий чоловік! — сказав до мене.
— Певне! — кажу. — А вам як, добре?
— Все таки, краще, ніж там.
Він показав рукою кудись поза дроти.
— Плакала?
— Плакала!
— Потіштеся. Жінка сміється, коли може, але плаче, коли хоче!
— Такі то жінки! Мордує хлопа, коли той живе, але коли задере ноги, тоді в плач: Е-е-е, такий був добрий!
— Але ви ще живете?
— Та живу. Але для неї то я вже задер ноги!
Про "тверді" не згадав ні слова.
18 вересня 1944.
При сніданні Кобринський, з фаху інженер, розповідав про Броди.
— Ціла сотня вигинула до останнього вояка.
— А ви?
— Я, власне, цей останній вояк!
Снідання дістаємо тому, що перед сніданням не вільно працювати. Коли, однак, хтось мусить працювати, повинен перед тим з'їсти.
Читаю нашу дивізійну газету "До перемоги". Дуже добра газета. Пише, приміром, що в німецьких музеях є два чашки Шіллера, і що одна з них мусить бути неправдива, бо Шіллер дожив до 46-го року життя. Далі є вістка, що фабрики сталі в Англії зуживають так багато сталі, що всієї сталі, яку виробляють, не вистачає їм для продукції сталі. З мистецького життя є нотатка, що Бутович намалював Джіоконду профілем.
У зв'язку з газетою видно, що кожна справа є ясна і проста аж до часу, коли нею ближче поцікавишся. Це все виписує Михайло Островерха на те, щоб з нас, селепків, зробити культурних людей.
20 вересня 1944.
Дістав листа від дівчини. Є на Словаччині, в Банській Бистриці. Мене вхопила наново любов у свої обійми. По ночах не можу спати. Через те пригадалося, що читав колись у Ґюї де Мопасана. Менше-більше так:
"Любов це велика муха, що влетіла в кімнату й не може вилетіти. Бренить і бренить! Часом сяде собі й чистить голову ніжками. Тоді забуваємо про неї. І враз вона знову є. Зловити не дається".
В моїй голові саме й є така муха.
21 вересня 1944.
Близько біля наших бараків, за дротами, є бараки власівців. Щоденно, під вечір, вони влаштовують базар. Продають усяке барахло один одному, торгують, купують. Найбільша сенсація для тих москалів є годинники. Наші селепки показують їм годинника. Тоді збігається сотня. Питають:
— Пан! Продай часи, пан!
— Не продаю!
І вилискує селепко годинником. А коли москалі переконуються, що таки не куплять, каже один і другий:
— Пан! То дайте хоч потримати хвилину!
22 вересня 1944.
З того боку дороги, де були теж задротовані порожні бараки, нагло оживилося. Напливли німці. Оглядаємо цю збиранину. Всілякі роди зброї, старі й молоді, походжуть і кричать.
Я зараз довідався, що це є. Їх половили в цілій Німеччині, ніби "маркірантів". Це ті, що приїхали з фронтів на правдиві й фальшиві відпустки, на правдиві й підкуплені накази їзди. Їх ловлять особливі відділи, під командою генерала Унруґа. Ці відділи прозвали "Heldengreifkommando", тобто команда схоплювання героїв.
Так, війна небезпечне діло! Тут нема ніякого сумніву. Війна шкодить здоров'ю. Але чи через те, може, маємо не воювати, а тільки, приміром, займатися чорною торгівлею? Тоді виходило б, що не треба пити кави, бо вона шкодить серцю, або пива, бо воно нищить нирки! Тоді треба б не лежати ціле життя в ліжку, бо це найбільш небезпечно. Адже людина не живе для того, щоб зберегти ногу, руку, або нирку. Взагалі, можна сказати, що вже саме життя є небезпекою для життя.[5]
Прийшов до нас німець, що був господарським підстаршиною.
— А де ви були під Бродами? — питаю його. — Я вас не бачив.
— А я що, дурний? Було видно, до чого це йде! Я поїхав до Львова по справах!
— А ми не мали через три тижні ані білизни, ані цигарок. Це свинство!
— Ото сказав! Я волію бути ціле життя свинею, ніж раз трупом!
Що я мав на це сказати?
25 вересня 1944.
Є поголоска, що на Словаччині комуністичне повстання. Червоні захопили майже всю країну. Хлопці непокояться, там багато наших утікачів.
Я зажурився. В Банській Бистриці є моя дівчина.
Увечері поширюється вістка, що Дивізія має йти на Словаччину. Сплю неспокійно.
26 вересня 1944.
Знову вістка, що на Словаччину йде тільки група під командою тата Вільднера. Як до неї дістатися?
Пополудні. Беруть теж охотників. Я голошуся.
Вечір. Мене прийняли! Завтра їдемо!
27 вересня 1944.
Зголосилися цілі сотні. Прийняли небагато. Видали боєвий виряд. Переходжу до боєвої групи.
Відхід. На нас дивляться заздро ті, що залишаються. Мені їх шкода. Вони так хотіли йти проти большевиків. Бувай! Бувай здоров! А приїжджайте скоро!
29 вересня 1944.
Ми приїхали на Словаччину. Вивантажили боєві припаси. Зайняли село Піля. Довідуємось, що маємо перед собою большевицьких парашутистів, чеських партизанів і словацьке військо, яке перейшло на сторону "повстанців". Усім командують офіцери та штаби комуни з Москви. Мають літаки й панцері. Ми не маємо. Кожний з них узброєний совєтською машиновою пістолею. А в нас і амуніції до рушниць небагато. Кажуть, що маємо собі здобути зброю від большевиків!
2 жовтня 1944.
Виставляємо стійки, розсилаємо патрулі, розвідки. Йде дощ. Саме вирушаємо на фронт. Дощ іде далі, мокнемо. Ллється за комір, промокає однострій, мокро в черевиках.
Ніч. Пишу в сінях якогось дому. Ми зайняли саме місто Нова Баня. Недавно була тут друга чеська бриґада, вишколена в Московщині. Втекли перед нами, але всюди смердить москалем.
3 жовтня 1944.
Ідемо все вперед, все в дощ. Доганяємо большевиків. Тяжко йти в болоті день і ніч, з важкою амуніцією. Доходимо до міста Жарновіц.
Саме загуло й засвистіло. Фонтани болота заляпали мене. Обстрілюють нас з ґранатометів. Ми, що з-під Бродів, не звертаємо на це уваги. Це для нас уже не так страшно. Йдемо далі, вперед, уперед. Зброя на поготівлі, очі, руки й вуха теж. Нові рекрути дивляться на нас і йдуть так само!
5
Готуючи рукопис до друку, пригадав собі, що недавно прочитав такі слова Еріха Кестнера: "Seien wir ehrlich, das; Leben ist lebensgefuhrlich".