Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Ішли інші. Сотник Феркуняк ніс на рамені протипанцерний п'ястук, наче трембіту. Поручник Олекса Горбач їхав звтом, і, виставивши тріюмфально ранену ногу, махав до нас протекційно рукою. Поручник Мурський підпирався рискалем, а Клюфас з Куликова, з саперів, тримався якоїсь лати, що стирчала з воза. Їхав шпиталь, а властиво його рештки, з рештками сестер, яких тоді побачив перший раз. Вони теж прорвалися з оточення.

Я радів усіма, як дитина. Це був мій найкращий день, бо мені було цілком ясно, що я живу, вони живуть. Дивізія живе. З досвіду знаю, що на війні можеш загинути, хоч би ти був і найдурніший. Так, брате! Хоч би ти був і найдурніший!

Ось, так, лежу в рові, дивлюся на похід і записую. Колись видрукую, може. Хто скаже "добре написав" — хай його вхоплять чорти! А хто скаже, що це писане серцем і кров'ю, хай по війні вибудує собі хату, хай має гарну жінку і багато дітей і внуків! (Не знаю, чи це мої ориґінальні слова, чи, може, вже їх десь чув).

Далі я вже не міг приглядатися походові. Я віддавався саме дуже важливій справі, коли нагло хтось з нашого відділу заверещав, що треба йти далі.

25 липня 1944.

Хоч поїзди не ходили, ми захопили якийсь самовар з. кількома вагонами, що пхався на Самбір. Нас кількадесят зайняли два вагони. Ніхто нічого не говорить. Одні сплять, інші лежать з відкритими, нерухомими очима. Зброя в куті вагону. Тільки я маю її на собі. Для певности.

Пишу. Аж тепер пригадалося, що я, а певне й інші думали, що не вийдемо. Будемо лежати на полі з розкиненими руками, як багато, багато наших друзів.

Десь нема Юська. Певне, маршує з колоною.

Перед двома тисячами років писав Горацій: "Згинути в бою є почесно і солодко!" Може, він писав так тому, що перед двома тисячами років дійсно було приємно згинути. А, може, тому, що писав собі не так, як я, а в гарній віллі, з купелями і водограєм, з мальовилами на стінах і в свіжому повітрі сабінських гір. Вояк такого не напише ніколи!

Ми брудні, як свині. Це не впадає в око нікому. Врешті, герой є завжди героєм, без огляду на те, чи він умитий і одягнений. Хіба що є смішний у подертих штанах, у роззявлених черевиках, у завеликій або замалій чужій шапці. Ми іншими не були, а навіть якби й були, то історія про це ніколи не згадає.

Під Бродами я спокутував усі гріхи мого молодого життя — а це щось значить.

В дійсності, цього року я вирвався з двох оточень: від большевиків і від Маланкц. На диво, друге було куди легше!

Приходить контроля. Записують прізвища, хворих.

— Ти що таке маєш на собі?

Я зірвався, став на струнко. Переді мною булавний Любко Боднар, з протипанцерників.

— Це — кажу, — вдаряючи по зброї рукою — баґнет, машинова пістоля, ґранати! Я вродився зі зброєю! — додаю поетично, щоб зискати на національно-геройському вигляді.

— Скинь це все до кута. Вродився, кажеш? З баґнетом і ґранатами? Не хотів би я бути твоєю мамою!

Ніякого зрозуміння до поетичности і символіки не має. Записую думки, що їх навіває торохкотіння залізничних коліс.

Смерть — велика прикрість. Життя таке гарне, а такий марний кінець! Десь я читав, пригадалося, що життя і смерть це так, як би пили смачну чорну каву, а на споді чашки відкрили втоплену мyxy. Є чого дивуватися, що кава смакувала!

Хто це фронтовий підстаршина? Кажу тобі, молодий чоловіче: коли тобі, брате, вилазять очі від страху, і ти не знаєш взагалі, чи живеш, чи ні, він сидить у рові, біля тебе. Він витягає цигарку, дає тобі і спокійно закурює. Шолом відхилює від чола, і з насолодою втягає дим цигарки. В нього спокій і рівновага.

Бути фронтовим старшиною — не навчишся ні в школі, ні на курсах, ні в кантині. Не треба бути ні мудрим, ні дурним. Треба бути фронтовим старшиною. Вони батьки сотні. Вони відповідальні за все: за харч і зброю, за життя і смерть. Вони завжди з нами. В болоті і в голоді. Коли воєнне щастя відвернеться від сотні, вони за те відповідають. Їх кудись забирають. Коли все в порядку, інші дістають за них відзначення. Коли приходить черга, гинуть так само як ти, селепку, і ніхто його не згадає — як і тебе. Його, фронтового старшину, невідомого вояка великих воєн.

Раптом мною кинуло. Я забув про моє щастя, про мою дівчину з трибуни. Де вона тепер? У Львові гасають большевики! Ой! Я холону.

Хлопці тимчасом виспалися і з сусіднього вагону понеслася нова пісня: