Щоденник національного героя Селепка Лавочки
- Автор: Тис-Крохмалюк Юрий
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щоденник національного героя Селепка Лавочки». Краткое содержание книги:
El diario del héroe nacional Selepko Lawoczka. Biblioteca de la revista Escoba №1. Editorial Julian Serediak. Buenos Aires, 1954.
Щоденник національного героя Селепка Лавочки. Бібліотека Мітли ч. 1. Видавництво Ю. Середяка. Буенос-Айрес, 1954.
Тираж 2.500 примірників. Обкладинка і рисунки в тексті артиста-маляра А. Климка.
У Самборі говорив генерал П'ятниця, що ми зрадники, а найгірші ті, що пішли до УПА. На мене це не мало впливу. Він своє, а я своє, і кожний з нас своє знає.
В Спасі зустрів Юська. А я думав, що він загинув. Бачив нині сотника Бриґідера й поручника Малецького, як вони шушукали з якимись цивілями. Було ясно, що це упівці. Бачив теж, як Луцький-звітодавець залицявся до якоїсь дівчини, а Лисяк йому перешкоджав.
30 липня 1944.
Між тими цивілями, що крутилися серед нас, я зустрів Міська. Їхня група перейшла в Карпати й там залишається. З нашими договорилися. Дістали зброю і стріливо.
Вночі снився мені поганий сон.
— Ну? — спитав Юсько.
— Снилося, що я мадяр.
— Та що? Це ще не таке страшне.
— Так, але я не вмію по-мадярськи.
Сни щось таки мають у собі. Йдемо на Карпатську Україну, до Ужгороду, а опісля на Мадярщину, до Будапешту.
Мадяри це ті, що напали на нас за княжих часів з Джінґіс-Ханом. Коли він вертався назад, вони загубилися на пуштах і там залишились донині. Різниця між мадярами й їхніми предками лежить у незнанні мови.
Я не їду на південь. Дістав наказ: негайно їхати до Нойгаммеру.
10 серпня 1944.
Їхав сам у вагоні. Шиба була розбита і вночі віяло иа мене. Я міг би з кимсь замінятися місцем, але нікого не було. Віяло, отже, до самого Нойгаммера.
16 серпня 1944.
Приїхав. Не цікаво. Замешкав у тому самому баракові, де був раніше. Є наші, що поприходили різними шляхами. Злазяться потроха.
У зв'язку з тим, шо наговорив генерал, нам дають погані харчі. Вони називаються "катеґорія три". Селепки розповідають, що нас пошлють на каторжні роботи.
17 серпня 1944.
З причини густої атмосфери і поганої кухні всі сваряться. Головно ті, що не були в боях, і нові рекрути, що ще заражені цивільною політикою. Нема сотень, полків і дивізійників, а є східняки, поляки, москалі, большевики, свині, якісь сини і холери. Їх найбільше в запасному полку.
20 серпня 1944.
Чимраз більше нових рекрутів. Приходять з Відня, з Праги та з інших паскарських центрів. Мають переважно черевики на грубих ґумових золях, вузькі штани і довгі, по коліна, блюзки. За тиждень це все зімнялося. Вчора дали їм однострої. В нашій сотні старих усього вісімнадцять, решта нові. Ними ганяють по полі, тобто переводять рекрутський вишкіл, а нами теж! Це страшне!
Ми назвали себе Друга Дивізія.
21 серпня 1944.
Є старі й нові інструктори. Ті, перші — фронтові, вчать так, як треба. Знаємо добре, що з тією наукою можна буде колись врятувати собі життя. Другі без досвіду. Вони тримаються приписів і говорять дурниці. Це нас мучить.
Людей без досвіду треба винищити зараз же по народженні. Ми живемо тепер в інших бараках, де колись були совєтські полонені. Ця околиця називається Гайзав. Зав — це свиня по-німецьки, а гай — не знаю.
25 серпня 1944.
Приїхали з Військової Управи полковник Бізанець і інженер Пиндус. Посварилися за нас у штабі. Генерал не дав їм навіть селепка, щоб заніс їхні валізки на станцію. Помста лилика!
28 серпня 1944.
Нема що їсти. Зупа з брукви, на друге — бруква. Весь час думаємо про минуле. З цілої Дивізії є тут дві тисячі. Не можемо дорахуватися своїх. Блукаємо по бараках і дивимося одні на одних. Нема сотника Палієва, полковника Палієнка, поручника Поспіловського, нема соток, тисячів! Нема хору Осташевського. Загинули. А колись треба було великої протекції, щоб до нього дістатися! Нема хорунжого Ґвоздецького, Германа й багато-багато щирих, справжніх селепків!
Дивимося і мовчимо. Пощо питати? І так відомо.
30 серпня 1944.
Ходимо голодні. Як дістанемо цигарок або горілки, ділимося. Нема чого жалувати собі. Хто не п'є й не курить, того вхопить дідько в інший спосіб.
1 вересня 1944.
Дістав листа. Письмо незнане, на конверті адресата нема. Ось воно:
"Пане національний герою, Селепко Лавочка!
Рятуйте мене від смерти живцем! Я хочу зголоситися до Дивізії, але нема де, бо Військова Управа втекла на другий кінець світу, якнайдалі від Дивізії, і ніхто не знає її адреси. Пришліть мені покликання просто з Дивізії. Ви там мусите вже бути, певне, полковником і масте протекцію. Я вам віддячуся твердими.[4] Думаю, що негайно мене порятуєте, як довідаєтесь, що я чоловік Мелянії. Рятуйте! С.О.С!" Підпис, адреса.
Я вислав телеграму:
"Приїжджайте, все полагоджене".
2 вересня 1944.
Приходять потроху старі дивізійники. Вітаємо їх, як воскреслих. Які історії вони оповідають!
Учора стався другий випадок. Повернувся стрілець Чучук, що не повернувся з-під Бродів. Він був із сотні Чучкевича. Ранком на збірці Чучук виступив три кроки, як належить, і опісля, замість зголосити свій прихід, зробив щось страшне. Підійшов до поручника Чучкевича, витягнув руку і сказав:
— Як сі маєте, пане поручнику?
Чучкевича мало шляк не трафив. Чучук стояв з витягненою рукою і всміхався, а Чучкевич замахнувся рукою, та втратив раптом силу. Зблід, і якби його не підхопили, був би впав.
Я людина добра і розумію їх обох. Колишній джура поручника Чучук, Чучкевича дуже любив, а Чучкевич до Чучука звик. Чучук зрадів, що є знову Чучкевич і хотів вилляти свою радість у позавійськовій, так би сказати, приватній формі. А Чучкевич викохав сотню на одну з найкращих у Дивізії. По козацьки стояли в боях, по вояцьки перебилися, і те, що залишилось, не була вже сотня, це був один хлоп, одна голова. І враз: "Як сі маєте?"
4 вересня 1944.
Генерал П'ятниця сказав, що ми з усіх дивізій у кітлі билися найкраще, та що відтепер ми в новій Европі стали вибраним народом. Можемо сказати, як кажуть тепер жиди, що ще живуть: "О, Єгово! Ми вже були досить довго вибраним народом! Вибери собі когось іншого!"
5 вересня 1944.
Все довкруги змінилося, як в казці. Їсти дають нормально. Ми вже не зрадники, а герої. Оцінка наших боїв прийшла просто з головної квартири, де мають усі акти бою. Інші не боролися, інші піддалися. Кажуть, що будуть давати відзначення.
6 вересня, 1944.
Вже не їмо брукви, а хліб і сос з мукою. Черемху їмо далі. Це вітаміна. Бачив генерала. Він дістав хрест на шию. Опісля роздавали іншим. Залізні хрести І кляси дістав поручник Козак, хорунжий о. Левенець, поручник Чучкевич і інші. Дістають хрести й селепки. Але другої кляси.
Коли стоїмо в рядах, нагло викликають мене. Чіпляють мені хрест другої кляси. За ту справу з кулеметом. Я подумав собі, що щось треба сказати, ї сказав:
— За хрест другої кляси складаю подяку другої кляси.
Командир сотні почервонів, певне, з радості. Тому я додав:
— І буду боротися до переможного кінця Нової Европи!
Відзначення роздали пів-на-пів. Половину нам, половину німцям. Коли в сотні було шість німців, то три відзначення дістали німці, а три — решта сотні.
Без особистих ілюзій: відзначення, як бомби. Трапляють невинних людей!
7 вересня 1944.
Аж тепер оповідаємо собі, як це було в дійсності. Виходить, що ніхто не боявся, через те серед нас намножилося тепер більше героїв, ніж людей. Найбільший, як кажуть усі, це… (не скажу!) Взагалі, коли б не він… Зробив стільки бойових вчинків, що не знаємо, пощо властиво ми всі були під Бродами. Цілком непотрібно!
Довідався, що коли треба було знищити залишений віз, поручник Длябога стрілив з гармати просто в дишель. Це я розумію, артилерист!
8 вересня 1944.
До Дивізії приходить народ з цілого світу. Я навіть не знав, що нас, українців, так повно всюди. Отож, є рекрути, що були в фінляндській війні з цього й другого боку, в еспанській революції проти червоних, і в чужоземних леґіонах. Прийшли вояки з французького війська, з мадярського й румунського, від Андерса, з Греції, і навіть, один від Чан-Кай-Шека! Де тих українців не носило, а українська Дивізія з'єднала всіх. Є різні звання: селепки звичайні і селепки з матурами й університетами, є інженери, судді, каналярі, різники, два ворожбити, один з цирку, є старшини, що ніколи не були у війську, і прості вояки, що були навіть полковниками.
4
В жарґоні купців воєнних років — це золота монета, двадцятидолярівка.