Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Ти ж… не скривдиш каліки?
— Мамо, прошу! — скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина утому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з'явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості — запрошу. У власні плани — ні…
— До себе поїду, — тільки й зумів.
— Зараз, зараз, синку…
Пані Женя підхопилася моторно — ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки — усе лишив, як біг хтозна-куди.
Лише кивнув. Дочекався, поки за матір'ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.
— У мене працюватимеш! — вимовив чітко.
Дора так широко розкрила очі — вії сторчма. Захитала головою заперечливо — ні, ні.
— Не хочеш?
Завмерла. Кивнула обережно — так, не хочу.
— Чому?
Плечима знизала…
Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.
— Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! — ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики — осанна!
Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.
— Ти… у місті була? — ні сіло ні впало.
“Ні”, — хитнулися чорні кучері.
— А сни бачиш?..
“Так”, — хитнулися чорні кучері.
— А ти… сама звідки? — й не помічав, що й досі стискає Дорин зап'ясток.
Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. “Теребовля” — написала. Закивала — так, так, я з Теребовлі.
Де воно таке?
— Ти… повнолітня?
“19”, — вивела у блокнотику.
Здивувався. Невже?!
— Київ покажу… — буркнув збуджено. — Хочеш? — додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.
До повного щастя — один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На “мазераті”. До власної розкішної квартири на Хрещатику.
Пані Женя — як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне — повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.
Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від'їхали від дому — на “лексус” і до тата, старого Перепечая: що робити?!
Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі — брись, доньку вислухав:
— І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.
— Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! — розлютилася пані Женя. — У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.
— Додому ж повернувся?
— Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?
— Вовку з Брюсселя виймай! — наказав Перепечай. — Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла — дурне в голову і лізе.
За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:
— Я зараз не можу говорити… Засідання…
— Вово, мать твою! Заткнися і слухай! — гаркнула пані Женя, передала телефон татові.
Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:
— Щоби завтра у Києві був!
— І коли ж ти вже подохнеш, сволото! — патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.
Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. “Мені б з отакого стартувати!” — роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму — від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя — й досі! — пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево.
Визирнув у вікно — грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…
— А що, синку… До справ?
— То ти у справі? А я думав, у гості…