Залізна шапка Арпоксая
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #2
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Залізна шапка Арпоксая». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів, що цікавляться давніми цивілізаціями, релігіями і легендами, а ще мріють побувати на дні Гостинного моря і побачити танець смерті риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
— Мене звати Михайлом.
Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотіли узнати про нього більше. Мишко звернувся до розцяцькованої щічки:
— Лулі — хлопець?
— Лулі мій братик, — сердито пискнула щічка.
Дівчинка зіскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттєво відмітив, що вона нижча за нього. Це додало йому сміливості.
— Ви дуже схожі. Я гадав, що ви сестри.
Лулі незадоволено підшморгнув. Мишко кивнув головою у його бік.
— Твій брат без’язикий?
— Ніколи не називай Лулі без’язиким. Чуєш, чужинцю? — пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовті пальчики побіліли. — Коли б на тебе напали в морі пірати, то ти не то, що занімів. Від страху напудив би у штани.
За такі образливі слова задавака получила би штурхана в плечі. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута інформація його вельми зацікавила. Перепитав:
— На вас у морі напали пірати?
— Напали, — пом’якшала дівчинка.
Вона гладила намисто і казала: — Потім нас привезли сюди, в Каркіду. Ми з братом раби. Братика звати Лулі, а мене Елісса.
— Ви раби? — запитав глузливим тоном Мишко. — Не вірю.
— Чому?
— Прикид, що на вас, гарний. Із тонкої дорогої тканини. Раби дорогі сукні не носять.
Елісса задерла вгору гострого носика:
— Ми сидонці. Греки нас ще називають фінікійцями.
— Тільки не ображайся, Еліссо. Мене цікавить: фінікійці всі жовті?
— Наша шкіра красивого кольору. Фінікійські діти світло-жовті, а не бліді, як оце ти. Коли фінікієць дорослішає, то шкіра його темніє. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.
Мишко, ховаючи очі, кивав головою на знак згоди. Елісса хвалилася:
— Окрім своєї мови ми знаємо перську і грецьку. У Каркіді вивчили скіфську і таврську.
— Але ж твій брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулі не розмовляє.
— Ну і що? Люлі не розмовляє, зате все розуміє. А ще братик грає на флейті. Тому хазяїн велів нам давати смачну їжу і красиве вбрання.
Мишко лопотів віями, пригадуючи карту стародавнього світу та розповіді батька. Роздумував уголос:
— Фінікія займала острови Середземного моря та його узбережжя з боку Азії.
Елісса обірвала Мишкові роздумування. Стріпнула дрібушками.
— Чому була? Нашої батьківщини більше не існує? Чужинцю, ти щось знаєш? Відповідай!
— Ой, пробач, — не знав, як вийти зі скрутного становища Мишко. — Я не те сказав. Просто, щось переплутав. Зі мною таке буває… Перепрошую.
Лулі щось таки запідозрив. Малий недобре дивився на Мишка. Елісса теж встромила в нього гострі оченята і проштрикувала ними його, чужинця, наскрізь. Але напруження тривало не довго. Елісса враз збайдужіла до Мишка. Наразі увагу дівчинки заполонило її вбрання. Вона оглянула свою сукенку. Пригладила прим’яті складки, ретельно вишукувала на них порошинки, знімала їх.
«Дурень я. Ой, дурень, — подумки картав Мишко самого себе, немовби чужого. — Забув, у який час потрапив? Фінікія існувала ще до народження Ісуса Христа. Он Лулі з-під лоба зирить. Скаже жестами сестрі: він шпигун. І вважай — все пропало, полетіло шкереберть. Малі не довірятимуть тобі, нічого цікавого від них не узнаєш. А знають вони чимало. Сам-один, без їхньої допомоги, ти ніколи не відкриєш таємниці. А вона є в Каркіді. Є.»
— Ти — скіф? — порушила мовчанку Елісса, знімаючи з сукенки останню порошинку.
— Скіф, — сказав Мишко і не моргнув оком.
Елісса уважно, проти сонця, розглядала порошинку. Відкинула її і спитала:
— Як ти потрапив сюди?
— Мене привів до вас ось цей.
Мишко повів рукою в бік дуба, в який мав необережність тріснутися лобом. Але змія в норі він не побачив. Елісса радісно верескнула:
— Михайле, ти маєш на увазі Веселку! О, він такий. Він все може.
Елісса знову всілася біля брата. Мишко про себе відмітив, що обличчя дівчинки, коли вона говорила про змія, розцвіло. Перепитав:
— Веселка? Я назвав змія Жовтопузиком.
— Ги, ги, — сміявся Лулі.
— Хі, хі. Жовтопузик. Кумедно — зайшлася сміхом Елісса.
Вона пригладила намисто, що підстрибувало під час сміху, і зауважила:
— Ти назвав Веселку, як малого. Кумедно.
— Ви полоза не боїтеся?
— Веселка наш друг.
— Він же гігант.
— Ще й який. І дуже сильний. Коня легко задушить. Братик біля Веселки дуже добре ходив. Наливав молока в його черепок. Веселка ріс, ріс і перетворився на гіганта. Правда, братику?
Фінікійський хлопчик кивав головою. Повернувся тулубом, тицяв пальчиком у бік дуба і жваво белькотів. Напруження зникло. Мишко підкотив горщика, на якому сидів, до тапчана. Елісса уважно вислухала брата. По тому мовила: