Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна». Краткое содержание книги:
Для допитливих читачів від 12 років, що закохані в історію рідної землі.
Присутні підтримали пропозицію гуками і криками.
Ніхто не помітив, що біля Скіла з’явилась білява голівка. Вона належала Мишкові, сину князя Євстахія. Досі хлопчик терпляче лежав під столом. А це не витримав — визирнув. На нього ніхто не звертав уваги — очі вождів прикипіли до пузатої чаші, яку два чоловіки перли на підносі. На боках чаші були викарбувані сцени звитяги. Чаша пішла кругом. Старший, відпивши, передавав її нижчому за чином. Урочистість моменту підсилювало святкове вбрання чоловіків, котрі служили. Мишко милувався шароварами — синіми і зеленими, що заправлені у широкі розтруби шкіряних черевиків; сорочками, розшитими смужками позументу; тканими поясами з різнокольоровими китицями. Йому подобався цей одяг. Класний, а головне — зручний.
Глава третя
Мишко збирається на війну
Голосили у ніч скіф’янки:
— О, горе! Чорне горе суне Степом, доганяє нас!
— Все пропало! Все загинуло! І ми загинемо!
— Папаю, чому гніваєшся на нас?
— Моє вогнище назавжди зруйноване. Несподівано вогонь задуло в ньому.
Жінки щиро сподівалися плачем розв’язати на серці вузол, затягнутий бідою. Для більшої певності ще й рвали на собі волосся і дряпали до крові щоки. Заплакані малюки просили у матусь моні. Отримавши ляпасів, верещали гучніше за матусь. Діди, що навчилися стримувати гнів, обіруч згрібали холодний попіл і сипали на голову. Навсидячки розхитувалися і усім своїм виглядом зображали невтішне горе. Кучматі чоловіки, повні енергії й сил, притихли. Сиділи кружкома, жували терпкі корінці трав і бридливо спльовували через плече. Покірно чекали розпорядження старших.
Поміж притлумлених дорослих збудженими табунцями сновигала дітвора. Перед світанком найстарші хлопчики збилися в зграю і чатували на того, хто вийде з білого шатра. Дуже кортіло їм почути рішення старших і першими переповісти новину рідним.
Прогорлали другі півні. Із білого шатра вислизнули Скіл із Мишком. Хлопчиків оточила босонога ватага. Горохом сипалися питання:
— Коли рушаємо на Перса?
— Сьогодні?
— Ні? Взавтра? Скіле, признавайся, коли?!
Гордий увагою, Скіл відвів своїх шанувальників подалі від білого шатра. Мишко тупцяв поряд. Але спритніші хлопчики відтіснили його від свого кумира. Скіл зупинився. По-дорослому розправив плечі, випнув груди. Набравши поважного вигляду, голосно сказав:
— Браття, цар усіх царів сколотів Іданфірс наказав мені сформувати мобільний загін. Я, Скіл, син царя Агіапіфа, буду у вас за старшого.
О, нарешті прозвучало те, чого прагнули гарячі серця. Хлопчики підняли руки і несамовито закричали. Викричавшись, щільно оточили свого кумира. Скіл, щоб виглядати старшим, супив червонясті брови, ламким баском наказував:
— Беріть у дорогу луки, стріли та наплічні щити. Кладіть у торби коржі, а турсуки наповнюйте свіжою водою. У кого нема коня, може взяти його з царського косяка. Мій батько дозволяє. Сідла, чапраки і збрую теж дарує цар Аріапіф.
Хлопчики накивали п’ятами до своїх кибиток і яток — рухомих, переносних жител. Скіл гукав навздогін:
— Місце зустрічі — вигін! Коло шовковиці!
У Мишка шалено калатало серце. Жвава уява малювала картинки, з яких вибудувалося захопливе кіно. Ось загін молодих вершників летить на персів. Він Мишко, звичайно, попереду, біля ватажка. Коні гаряче дихають. Вітер обпікає його обличчя холодними струменями. А вони, сміливі воїни, летять верхи і несамовито галасують, розмахуючи списами. Списами? Здається, Скіл не говорив про списи…
Мишко задумливо тріпотів довгими віями. Несподівано побачив батька. Євстахій прощався з побратимом. Прибулець із загадкового Сіндіка заспішив у своїх справах і зник за білим шатром. Хлопчик узяв батька міцно за руку, щоб сонні люди, котрі снували в різні боки, їх не роз’єднали. На ходу малий довірливо ділився:
— Татку, ти вже знаєш, що Скіл очолив мобільний загін. Я теж хочу воювати.
— Для чого?
— Для чого? Щоб звільнити рідну землю від загарбників.
— Ти малий, щоб воювати. І до того ж не кочівник. Ти не набув навиків для походів. Я тебе відправлю у безпечне місце, на північ. Поїдеш разом із мамою.
— Не поїду. Скіфенята змалку в походах, — скиглив Мишко.
Він з надією позирав на батька. Але вид його був непоступливим. Хлопчик настирливо канючив:
— Ти забув, що у лісах, на півночі, живуть людоїди? Та ліпше я впаду на полі бою, ніж буду підсмаженим на вогні дикунами.
Схилившись над сином, князь упівголоса казав:
— У багатьох бідах, що звалилися на скіфів, вони самі винні. Зневажливо ставляться до сусідів. Тих, що живуть у лісах, називають людоїдами. О, тепер, звичайно, потерпають через свою зарозумілість. Міркують, як лісових людей до себе прихилити, викликати у них до себе жалість. Атож поженуть до них череди биків і баранів. За чередами рухатимуться кибитки з жінками, дітьми та немічними.