Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна

На вході у шатро прив’язаний до стовпа бичачий бурдюк із розчепіреними ногами. Сліпий раб невтомно орудує у ньому ложкою, мов веслом, збиваючи кобиляче молоко в міцну піну. Тут же без’язикі раби розливають напій у обкладені золотими пластинами чаші. За окликом старшого чашника піднесуть їх гостям, відповідно до чину та віку кожного.

Царі сидять півколом на вовняних килимах. Перед ними низькі столи на срібних ніжках. На стільницях тарелі зі смажениною — найкращими шматками баранини і конини. Поміж тарелями солоні й медові коржі, лимони, горіхи, сушений виноград, цибуля. Заповідали предки: спершу трапеза, а розмова тектиме сама собою.

— Чому страв не торкаєтесь? — питали господарі.

— Такий у нас звичай, — відповідали гості, ховаючи очі. — Треба знати того, з ким їси хліб-сіль. А ми один-одного не знаємо.

Так і сидять мовчки. Дивляться на присутніх і проганяють мух. Приємний запах баранячого лою, однак, нестерпно дражнить. Прибулі відвертаються від столу: не гоже бенкетувати в того, хто ще вчора був твоїм ворогом.

У кам’яній чаші, викладеній на землі, яскравою квіткою жевріло вугілля. Спиною до вогнища сидить Іданфірс — цар усіх скіфських царів. По праву руку владики (у ній символ влади — золотий топірець) Аріапіф, господар шатра. По ліву — Скопасіс з Таксакісом, перші царі серед скіфів. Нижче — князі. Серед них головний ратевода Скіфарб і перший радник Євстахій. До князів туляться наполохані греки.

Ревниве око сусідів запримітило, що під Іданфірсом не парчева подушка, а згорнуті килими. Знак того, що господар не вивищує себе перед гостями. Обличчя його привітне і спокійне. Проте уважне око недруга не проведеш: «Візія про нехитре око. Кожен рух завважує хитрий скіф’яра. Бач, бач, скосив очі… Придивляється… Яким кроком зайшов прибулий, чи низько йому вклонився, вітаючись, як глянув на сусіда, коли всідався… Усе бачить старий шуліка, все мотає на білий вус».

— Чого зібрали? Кажіть, що надумали сказати, бо треба завидна прибути до своєї хати, — подав голос Невр, вертлявий, зі скуйовдженим волоссям на голові та щоках чоловік.

— Годі паритись! Починайте, — луною озвалися сердиті голоси.

Жоден мускул не сіпнувся на закам’янілому обличчі Іданфірса. Доброзичливим голосом відкрив збори:

— Привіт усім вам, сміливі наші сусіди, царі царів, Тавр, Агафірс, Андрофаг, Меланхлен, Невр, Гелон, Будин і Савромат. Я, Іданфірс, син Савлія, праправнук Спаргапіта, просив вас завітати до нас, у біле шатро миру. А для запросин маю вагому причину. На наших західних рубежах з’явився ворог в образі перського ведмедя. Як доповіли мої дозорці, Перс перекинув мости через Боспор Фракійський і широкий Істр. Він нахабно перевів своє військо на Європейський материк. Перепочивши, пішов шляхом, що приведе до наших степів. Розказують, військо Перса таке чисельне, що двигтить під ним земля.