Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Цього разу особливі можливості пам’яті Богданові Даниловичу не знадобилися. Полковник добре знав того, хто зараз лежав ось тут перед ним у посадці. Лежав нерухомо між старих, напівтрухлих, облізлих осокорів. А решта — припущення Зорія при сторонніх щодо особи померлого — театр. Зорій же вважав себе непоганим актором.
І лише витримка, вироблена роками служби, не видала цього перед колегами. їм і не треба знати, що Денис Юрійович Файлов — саме та людина, яку Богдан Данилович увів у Адміністрацію Президента для участі в операції. Більше того, Зорій зовсім недавно бачився з Файловим. Саме на останній зустрічі Денис Юрійович, наче передчуваючи трагедію, розповів приголомшливі речі. І тепер залишалося тільки здогадуватися, хто й за що знищив співробітника спецслужби. Піти на таке могли тільки «серйозні» люди й лише з дозволу чи вказівки дуже високих осіб. Можливо, навіть першої особи держави. Або, принаймні, його правої руки.
То хто ж доклав руку до смерті Файлова? Глава Адміністрації Президента Талимеризіба? Чи хтось інший?
Звичайно, ніхто поки що не міг сказати, скільки пролежало тут тіло Дениса Файлова. Експертиза ще попереду, і її висновками можна буде скористатися нескоро.
Полковник відразу звернув увагу на обличчя померлого. Очі бульками. Шкіра чомусь темно-синя, а не біла чи сіра. Наче хтось намагався перемістити побільше м’яса з шиї у верхню частину обличчя. А на самій шиї чітко виднілася тонка, як хто намалював, смужка малинового кольору.
Богданові Даниловичу, що бачив у житті й не таке, світ замакітрився. Не чекав він зустріти на початку XXI століття, щоб у такий спосіб убивали. На шиї трупа — явні сліди удавки, якою так вправно свого часу володіли бандерівці. Та й хіба лише вони?
Перед очима полковника постали знімки з архівних матеріалів, на яких невідомий фотограф зафіксував трупи так само задушених людей. Богдан Данилович, через руки якого пройшли тисячі справ НКВД, МГБ на оунівців, бандерівців, мельниківців, як то кажуть, володів предметом.
Зорію також добре відомо про легендовані бандбоївки, які створювали енкаведисти, щоб збурити місцеве населення проти оунівського підпілля. Перевдягнені в упівців чекісти вривалися в село, що симпатизувало націоналістам (а хто там їм не симпатизував?), і вбивали, ґвалтували, знущалися із селян. Причому робили це переважно вдень, показово, не криючись, а навпаки — виставляючи напоказ свою «приналежність до лісовиків».
Саме це Зорію нині спало на думку, хоча й нинішні бандити можуть у такий спосіб усувати конкурентів. Але чому ж одразу спливла в пам’яті ця аналогія? Причому — одразу, коли він побачив стан обличчя трупа. Тепер до Зорія поволі почало доходити: асоціацію зумовила розповідь Файлова на їхній останній зустрічі. Тоді Богдан Данилович навіть не знав, як повестися й що робити. Денис Юрійович розповів таке, після чого полковник мав повне право порушувати питання перед начальством про подальшу долю Файлова, тобто взагалі про можливість його перебування на службі в органах держбезпеки. Непідтвердження біографічних даних — серйозна річ…
4
«— Капітан Гниря, слідчий відділу Управління МГБ по Львівській області, - відрекомендувався чоловік, що сидів за столом у кабінеті, куди щойно привели Аню з камери (там вона просиділа ніч після того, як її забрали з сільської контори). — Зараз я проводжу офіційний допит під протокол. Вважайте, того, про що ви вже розповідали в конторі оперативним працівникам, не було взагалі. Ви будете відповідати на конкретні запитання і зобов’язані говорити тільки правду. Якщо вас піймаємо на брехні — відповідатимете за всією суворістю радянських законів. Тому раджу вам говорити тільки правду. Тим більше, що нам майже все відомо. Не вистачає лише деяких деталей.
— Я вже все розповіла вашим… Більше мені додати нічого.
— Ви чули те, що я зараз говорив? — спокійно спитав капітан. — Розкажіть, як ви потрапили в село Кринички, адже працювали й проживали в сусідньому селі Великопіллі?
— Уже всі лягли спати, коли до хати, де я квартирувала, увірвалися озброєні люди. Як потім з’ясувалося, то були лісові бандити. Я їх ніколи раніше не бачила, тому злякалася й забилася в нішу біля печі, межи рогачів. Сім’ю Красуляків витягли з хати й потім, за кілька хвилин, я почула крики. Коли стало тихо, я вилізла зі схованки й виглянула у вікно. Була ніч, і я, нічого не побачивши, потихеньку вийшла з хати. Хоч було темно, я вгледіла, що посеред двору лежать Красуляк, його дружина, невістка та її маленький син. Схоже, вони були мертві. Я вискочила з двору. А дорога від хати лише одна — з лісу повз нас і до контори. Я подумала, що бандити пішли, мабуть, до контори чи до хат інших людей, і побігла в ліс. Не пам’ятаю, як довго бігла, але опинилася в якомусь селі. Постукала в першу хату, мені довго не відчиняли, може, видивлялися у вікно, а потім таки відчинили. Я все їм розповіла — чоловікові й жінці. Вони, навіть не засвічуючи лампи, сказали мені лізти на піч.