Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Полковник уже зустрівся зі своєю людиною, яка мала деякі можливості добувати інформацію про одну з груп, яку Богдан Данилович вважав «конкурентною фірмою» з приведення своєї людини до вищої влади в Україні. Той підтвердив, що нині дехто багато чого віддав би, аби дізнатися ім’я тієї людини. Природно, що зробити це вони спробують. І свої дії в довгу шухляду не відкладатимуть. А ще від своєї людини полковник дізнався, що про Шершуна й Зорія в кримінальних колах говорять як про таких, що не піддаються підкупові й погрозам. Звідси можна зробити висновок: рано чи пізно противник себе виявить. І не факт, що хтось полковника про це попередить заздалегідь. Отже, до нападу слід бути готовим — щодня, щохвилини, щомиті. А ось саме це (робити не так просто. Вареник спить собі без задніх ніг, а Богдан сидить у прохолодній кімнаті й думу думає, замість того щоб затопити плитку й поставити хоча б чай.
Наче почувши думки Зорія, в кімнату вповз Вареник.
— Богдане Даниловичу, — потягаючись, сказав прапорщик, — вибачте, трохи задрімав. Зараз умить зварганю шикарний сніданок. Які проблеми.
— Доброго ранку, Гено. Я зараз занесу дрова, а ти поріж батон, приготуємо грінки на вершковому маслі, вип’ємо чайку й трішки погуляємо на свіжому повітрі: так рідко вибираємося з міської загазованості…
Задзвонив телефон.
— Алло, привіт Вікторе… На дачі… Гаразд… Зараз виїжджаємо… Ні, в Службу не заскочимо — не по дорозі. Самі впораємося. Ти будь на хазяйстві. Щось конкретніше відомо? Тоді все з’ясуємо на місці.
— Гено, телефонував Яруга. Треба терміново бути в Пирятині. Бензину до заправки вистачить?
— Майже повний бак. Хоч на Марс.
— Тоді виганяй з двору машину, а я тут усе позачиняю. Снідати будемо потім.
Коли автомобіль, у якому сиділи Зорій і Вареник, виїхав з вулиці на центральну дорогу села й повернув у напрямку траси, за кілька секунд тією самою дорогою почав рух ще один автомобіль із трьома пасажирами, який простояв під високим старим осокором усю ніч.
6
«Після того як Крук пішов, жіночий голос мовив:
— Лізь на піч, там знайдеш чим вкритися, якщо буде холоднувато, — чиїсь руки злегка підштовхнули Аню туди, де, схоже, і була піч.
Дівчина навпомацки залізла спочатку на дерев’яну полицю, потім ще вище; при цьому щось звалила і те «щось» із гуркотом упало на долівку.
Аня рукою обнишпорила місце, лягла скраєчку й затихла. Спати вона не могла: події цієї ночі пливли перед очима, збуджуючи уяву, примушуючи ловити нервові дрижаки. Ось двір, посеред якого скупчилися Красуляки, потім — крик і плач. Плечі дівчини наче німіють у сильних, як лещата, руках Крука. Його очі — чорні, наче нелюдські, а справді крука. Чому — Крук? Може, прізвище? А імені й не сказав. Залишив жити. «Ще не час — поки що живи. Не встигла накапостити нашому краєві…» Он як! Чим же вона, проста вчителька, може накапостити? Якісь незвичні люди тут.
Перед світанком, виснажена переживаннями й фізично зморена, Аня забулася в тривожному сні. Прокинулася від того, що хтось торсав за плече.
— Вставай, шльондра комуністична, — ще затуманеними очима побачила перед собою чоловіче неголене обличчя. — Зараз поспиш у мене!..
Чоловік майже стягнув Аню з печі, штовхнув до столу, біля якого на лавці вже сиділи чоловік і жінка років п’ятдесяти. «Хазяї», — подумала Аня. Біля дверей з автоматом напоготові стояв ще один чоловік у якомусь незвичному однострої, в кашкеті з тризубом. Що то був тризуб, Аня вже знала, бо зустрічала у своїй короткій практиці вчительки листівки з такими знаками. Подібні кашкети були в тих, які вночі витягали з хати Красуляків. Такий кашкет був і в Крука.
— Що, продалися совітам? — несамовито заволав той, хто стягував Аню з печі, звертаючись до чоловіка і жінки. Він був одягнений у такий самий однострій, як і той, що стояв біля дверей з автоматом, тільки в руці тримав пістолет. — Дали притулок східнячці? — Він підскочив до столу й ударив чоловіка в обличчя навідліг. У того з носа бризнула кров.
— Прибилася пізно вночі, каже — заблукала, — хазяїн узяв зі столу якусь ганчірку, приклав до носа. — Навіть не знаємо, як звати. Не залишати ж на вулиці — людина все-таки.
— Людина, кажеш? — знову кулаком у розбитий ніс. — Знайшов людину. Ці кляті москалі нас знищують, як куріпок, а ти з ними заодно?! — кричав. — Мабуть, і в партію вже вступив? А ти чого мовчиш? — враз ударив у обличчя жінку. Та мовчить, тільки намагається зупинити кров, що закапала з губи просто на стіл. — Наші давно заходили?