Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Полковник узяв пакет, зазирнув. Усередині якісь документи. Він обережно взяв за кінчик червоненьку книжечку з написом «Посвідчення». Акуратно розгорнув.
— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу карного розшуку МВС України, — вголос прочитав Богдан Данилович. — Он воно що!
Він дістав з пакета ще одну невеличку книжечку, але ця була в шкіряних «корочках».
— Полковник Файлов Денис Юрійович, начальник відділу Головного управління контррозвідки Служби безпеки України, — Богдан Данилович присвиснув. — Оце так!
Ще один документ, який полковник витяг із пакета, свідчив, що Файлов Денис Юрійович — помічник народного депутата України Чорносписа В. А. Останній документ, який з’явився в руках Зорія, свідчив, що Файлов Денис Юрійович є членом Національної спілки журналістів України.
З останнього посвідчення, яке Богдан Данилович дістав з пакета, він дізнався, що його власник є заступником начальника відділу Державного управління справами Президента України. З фотографії на полковника дивилося те саме обличчя, що й на інших документах.
— А я його, здається, знаю, — Богдан Данилович ще раз нахилився, подивився на обличчя покійного. — Так. Я його знаю. Точніше — не самого особисто. Але дещо це прізвище мені нагадує.
2
«Аня вийшла у двір. Позад неї рипнули двері. Тільки-но Остап повернувся на цей звук і, побачивши дівчину, підхопився з ослінчика, як хазяїн хати після карколомного й майже нелюдського стрибка опинився за спиною енкаведиста, схопив обома руками автомат, що висів у того на грудях, і сильно притис ним його шию до своїх грудей. За кілька хвилин тіло Остапа зм’якло й опустилося на землю.
Це все трапилося так швидко, що Аня навіть не второпала, що відбулося. Вона ще кілька секунд постояла, як німа, а потім перед її очима все попливло, і дівчина осіла на землю.
Опритомніла від того, що хтось хлюпав на її обличчя водою й злегка ляскав долонею по щоці. Розплющила очі. Жінка і чоловік сиділи на табуретках біля ліжка, на якому лежала Аня.
— Слава Господові, очуняла! — жінка спочатку витерла рушником обличчя дівчини, потім свої руки. — Де ж ти, дитино, взялася на нашу голову? Ти хоч уявляєш, що тут сталося? Як хоч тебе звати?
— Аня, тобто, як сказав Крук, Ганна.
— Ой, леле! Мироне, вона навіть знає, як його звати.
Він тобі ся відрекомендував, чи що? — жінка кинула погляд на чоловіка.
— Ні, я просто чула, як він промовив це, коли стукав до вас у вікно.
— Ох, молодь-молодь! — з якимсь жалем чи, може, сумом промовив чоловік. — Хоч говори, хоч плюнь. Та
ще як побачать гарну дівку — взагалі мізки кудись нижче спини перетікають. Та вже ж нічого не вдієш. Що трапилося, то трапилося. Тепер треба думати, як нам виплутуватися.
Аня підвелася, спустила ноги додолу. Миттю промайнули перед очима останні події: жінка з пістолетом у руках, хазяїн, який душить Остапа, енкаведист, що вдарився головою об лаву. Дівчина обвела кімнату поглядом — окрім них не було нікого.
— А де…?
— Лежать обидва у хліві, - чоловік підвівся з табуретки, підійшов до столу, сів на лаву. — Жінко, давай наостанок поїмо вдома та й почимчикуємо до контори. Іди й ти, дівчино, теж поїж, бо невідомо, що з тобою далі буде, — сказав. А потім, глянувши на дружину, додав:
— Та й у нас попереду, мабуть, раю не передбачається, — він знову перевів погляд на Аню. — Поки Стефанія щось приготує, вислухай-но мене. Ти, жінко, теж одним вухом слухай. Багато залежить від того, як і що ми будемо говорити спочатку в конторі, а потім… А потім там, куди заведе доля. Ти, Ганно, здається мені, непогана людина. Погано інше: ти, мабуть, ще не навчилася брехати. А прийдеться…»
З
Прапорщик Вареник знав, коли з полковником Зорієм ризиковано навіть пробувати завести розмову. Мовчав і Богдан Данилович. Ось і їхали з Пирятина мовчки.
Зорій мав чудову пам’ять. Він міг запам’ятати безліч потрібних фактів, прізвищ, імен, номерів телефонів, машин. Але найголовніше, що притаманно його пам’яті, так це пам’ять на голоси. Навіть коли Богдан Данилович не чув чийогось голосу багато років, він і по телефону його пізнавав з перших же звуків. Ще краща пам’ять у Зорія зорова. Якщо він хоч раз побачив щось написане на папері, воно відкладалося в його голові назавжди. Здавалося, він уже про щось давно забув, але в певну мить звідкись із глибин пам’яті виступали саме ті дані, що були потрібні.