Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Йой, дівчинко, чого тебе занесло в наш край? Гаразд, потім поговоримо. А зараз головне, щоб той другий не постріляв з переляку нас усіх. Зробимо
так: ти виходиш надвір і кажеш енкаведисту, що, мовляв, його побратим наказав Остапові завести мого чоловіка назад до хати, а тобі — залишатися на вулиці й чекати подальших наказів. А я постараюся тут у сінях його чимось оглушити. А якщо не вийде, тоді я його вб’ю. Не вперше.
Дівчина не перечила. Але тільки-но вона прочинила двері, трапилося те, чого не чекали ні Аня, ні жінка».
Глава четверта
Мертвим наказано мовчати
1
На черговій вибоїні автомобіль трясонуло так, що мало не вискочила передня підвіска. Неначе їхали не трасою Київ-Харків, а десь на периферійній шосейці між Гадячем і Лебедином.
— Ну й дороги, трясця його матері! — полковник Зорій чортихався, сидячи поруч із водієм. Прапорщик Гена тиснув на акселератор і вправно крутив сюди-туди баранку, але не завжди встигав учасно зреагувати на вибоїни, що зненацька плигали під колеса то зліва, то справа. Як завжди, після морозів і весняної розквасі українські дороги мали такий вигляд, наче над ними активно попрацювала ворожа авіація. За тиждень-другий дорожники позалатують ями, кидаючи асфальт просто у воду, загладять-закатають і забудуть до наступної весни. І все повториться знову. Українські проблеми дурнів і доріг нічим не відрізняються від російських. Класика…
— Розучився по-людськи їздити, товаришу полковнику! — Гена жбурнув машину вбік, і вона мало не злетіла з дороги. — Ви ж завжди: «потихеньку, потихеньку, тихіше їдеш — далі будеш». Практика потрібна в усьому. їздимо по київських пробках: дир-дир, дир-дир. А ось треба придавити — і вже аж руки трясуться.
З Генкою не занудьгуєш. Богдан Данилович змінив уже котрого водія. Виходило, лишень звикне до одного, а на автобазі дають другого. Бо попередній пішов учитися, хто був до нього — запив, іншого висунули на підвищення, возити вище начальство. Гена виявився чудовим хлопцем, спокійним, увічливим, надійним, з м’яким сільським гумором. Та й події останнього часу змусили Зорія більше дбати про власну безпеку. А Генка… Генка Вареник саме той, що треба.
Справді, Богдан Данилович стримував своїх водіїв: не любив невиправдано швидкої їзди. Сам на своєму «Жигульку» завжди їздив акуратно, без вибриків. А куди поспішати? Коли в молодості хотілося кудись гайнути, показати свою завзятість — не було на чому. Ніколи й велосипеда путнього не мав, а не те що мотоцикла, не кажучи вже про автомобіль. А оце сподобився під кінець служби придбати-таки «сімку». Вже їздить п’ять років, а накрутив лише 40 тисяч кілометрів. Та й куди їздити? На дачу інколи та кілька разів на рік порибалити. А ще куди? На роботі — службова "Деу», хоч і поганенька, але іномарка. Приїхала-поїхала, відвезла-привезла.
— Скоро вже Пирятин, — Генка періодично поглядав, чи не наздоганяють інші автомобілі з оперативної групи. З Києва «Деу» вирушила найперша. Мікроавтобус зі слідаками й іншими оперативниками виїхав хвилин за тридцять після того, як Богдан Данилович скомандував Геннадію: «Поганяй на Пирятин!» Полковник часто вживав прості сільські слова. Ось і зараз він скомандував «тпру-у-у!», наче їхав возом, запряженим конячиною. Це означало «стій».
— Приїхали.
Богдан Данилович вийшов з машини, оглянувся. Десь тут їх мали зустрічати місцеві колеги.
— Ану, Гено, під їдь он до тієї лісосмуги, — показав на старі осокори полковник.
Гена з’їхав з траси. Богдан Данилович підтюпцем, якось смішно притримуючи кишені піджака (там же лежать потенційні догани — посвідчення, ключі від сейфа), поспішив за ним.
З-поза дерев вискочив низенький кругленький чоловічок, побіг назустріч.
— Товаришу полковнику, сюди. Зачекалися вже.
— Привіт, Михасю. Летіли як куля. Правда, куля у нас із гівна, але старалися.
Пішли до гурту людей. Кілька міліціонерів, радше, місцевих, виструнчилося.
На землі — старе покривало чи якесь рядно. Полковник підійшов, нахилився, відкинув край. Кілька секунд дивився. Випрямився. Глянув на начальника місцевого райвідділу СБУ Михайла Погонька.
— Вранці місцеві дві жінки, пирятинки, йшли на городи. Польові ж роботи починаються. Бачите оно клапті земельні розподілені? — Погонько махнув рукою в бік поля. — І наткнулися на нього. Думали — п’яний. А він — неживий. Вибігли на дорогу, зупинили якогось крутого джипа, хазяїн якого й викликав по мобільному міліцію. Хлопці приїхали швидко. Перевірили кишені і попросили приїхати мене. Ми тут одне одного добре знаємо, райвідділи міліції і СБУ — в одному будинку. Приїхав я, подивився — не знаю того, хто отам лежить. Але сержант молодець, що покликав мене. — Погонько розгорнув пухкеньку потерту шкіряну папку й витяг звідти целофановий пакет. — Ось що було в кишенях, сказати б, трупа.