Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Va vort, beanna! — гавкнув. — Бо проб’ю тебе разом із тим д’ойне!
— Геть звідси! — Расті в три кроки опинився поряд з Іолою, затулив її. — Геть із мого намету, вбивце! Геть туди, на поле. Там твоє місце. Серед інших убивць. Можете повбивати там один одного, як така ваша воля! Але звідси геть!
Ельф глянув униз. На пузатого половинчика, що тремтів від страху й маківкою кучерявої голови сягав йому трохи вище поясу.
— Bloede Pherian, — просичав. — Людський прислужнику! Відійди!
Другий з ельфів підскочив, пхнув хірурга держаком шпонтона. Расті впав на коліна. Високий ельф грубо скинув Іолу з пораненого, здійняв меч.
І завмер, побачивши на чорному згорнутому плащі під головою пораненого срібне полум’я дивізії «Дейтвен». І знаки полковника.
— Yaevinn! — крикнула, вриваючись у намет, ельфійка з темним, заплетеним у кіски волоссям. — Caemm, veloe! Ess’evgyriad a’Dh’oine a’en va! Ess’ tedd!
Високий ельф іще мить дивився на пораненого полковника, потім глянув на мокрі від жаху очі хірурга. Потім розвернувся на п’ятці й вийшов.
З-за стіни намету знову долинули тупіт, крики та дзвін заліза.
— Дави Чорних! Бий-убивай! — кричала тисяча голосів. Хтось завив по-звірячому, виття перейшло в жахливе хрипіння.
Расті спробував підвестися, але ноги його не слухали. Як і руки.
Іола, яку били сильні спазми ледь стримуваного плачу, скрутилася на ношах пораненого нільфгардця. У формі зародка.
Шані плакала, не намагаючись приховувати сліз. Але тримала гаки. Марті спокійно шила, тільки губи її рухалися в якомусь німому, безголосому монолозі.
Расті, усе ще не в силах звестися, усівся. Знайшов поглядом очі скорченого, затиснутого в кут намету санітара.
— Дай-но мені ковток горілки, — сказав із зусиллям. — Тільки не кажи, що не маєш. Знаю я вас, шельм. Завжди маєте.
Генерал Бленгайм Бленкерт звівся в стременах, витягнув, наче журавель, шию, прислухаючись до відголосків битви.
— Розвернути стрій, — наказав командирам. — А за тим пагорбом відразу переходимо у чвал. З того, що говорять розвідники, випливає, що ми вийдемо прямісінько на правий фланг Чорних.
— І дамо їм на боби! — тоненько крикнув один із лейтенантів, шмаркач із шовковистими й дуже рідкими вусиками. Бленкерт глянув на нього скоса.
— Прапороносців наперед, — наказав, витягуючи меча. — А в атаці кричати: «Реданія!», кричати, скільки духу в грудях! Нехай хлопці Фольтеста й Наталіса знають, що йде допомога.
Граф Коб де Рюйтер бився в різних битвах сорок років, від шістнадцятого року життя. Більше того, був солдатом у восьмому поколінні, без сумніву, мав щось у генах, щось, що призводило до того, що рик і шум битви, гармидер, які для будь-кого іншого були б просто жахливими й всеохопними, для Коба де Рюйтера були наче симфонія, наче інструментальний концерт. Де Рюйтер миттєво почув у тому концерті нові ноти, акорди й тони.
— Уррра, хлопці! — рикнув, розмахуючи булавою. — Реданія! Реданія надходить! Орли! Орли!
З півночі, з-за пагорба, неслася до битви маса кінноти, над якою фуркотіли амарантові прапорці та великий гонфалон зі срібним реданським орлом.
— Допомога! — крикнув де Рюйтер. — Допомога йде! Уррра! Бий Чорних!
Солдат у восьмому поколінні, він миттєво помітив, що нільфгардці розгортають фланг, намагаючись розвернутися до допомоги зімкнутим фронтом. Знав, що не може їм того дозволити.
— За мною! — крикнув, вириваючи з рук хорунжого штандарт. — За мною! Третогорці, за мною!
Вони вдарили. Ударили самовбивчо й страшно. Але результативно. Нільфгардці з дивізії «Венендаль» змішали стрій, і тоді в них із розгону врізалися реданські хоругви. До неба здійнявся великий вереск.
Коб де Рюйтер уже того не бачив і не чув. Випадкова арбалетна стріла вдарила його просто в скроню. Граф обвис у сідлі та впав із коня, хоругва накрила його, наче саван.
Вісім поколінь де Рюйтерів, що загинули в боях, слідкуючи за битвою із засвітів, схвально кивали.
— Можна сказати, пане ротмістре, що нордлінгів того дня врятувало чудо. Або збіг обставин, якого ніяк не можна було передбачити… Щоправда, Рестіф де Монтолон пише у своїй книжці, що фельдмаршал Коегорн помилився в оцінці сил і намірів супротивника. Що вдався до великого ризику, розділивши групу армій «Центр» і вирушивши кавалерійським загоном. Що ризиковано прийняв битву, не маючи щонайменше трикратної переваги. І що він не скористався розвідкою, не виявив реданської армії, яка йшла на допомогу…