Крига. Частини І–ІІ

… А як? Я підглядала. Підглядала й підслуховувала, цим я займалася, навіть коли займалася чимось іншим, а коли випадала вільна від роботи хвилина, то тим більше: око до шпарини, до прочинених дверей, до щілини, з-за завіси, крізь затемнене скло й навіть отвір для ключа — я підглядала за правдивим життям. Серед Бунцваєвих людей були різні непевні типи, був серед них і Ясьо Бжуз, кишеньковий злодій і ведмежатник, який учив нас для забави, як зламувати замки й красти білизну на горищах. Зрештою, ніхто не зауважить худого дівчиська в одязі прислуги: ми анонімні, наче жандарми в мундирах. Та люди живуть, а ми тут поглинаємо оте життя, воно на нас відтискається, у нас залишається. Вони переживають любовні драми на танцювальних майданчиках, скандали й сцени при електричному освітленні в присутності графів і князів, а ми про це мріємо. В кому, отож, це залягає глибше?

… Пан Бунцвай підловив мене одного разу в компрометуючій ситуації, коли я з-за пальми підглядала за ясновельможним панством у любовних обіймах біля задніх сходів «Тропікалю». Він схопив мене за волосся, потяг у кабінет, покликавши ще Маріольку. Поб’є, думаю собі. Але ні. Велів мені зняти фартушок, розпустити волосся, стати навшпиньки й обернутися довкола себе на килимі перед письмовим столом. І зробив такий жест, такий рух рукою з цигарничкою у бік Маріольки, наче демонстрував їй доказ, визнавав програш у якійсь суперечці або викидав зі себе довго тамовану гидливість. Маріолька зрозуміла, я ні: мені не веліли вийти, але вся їхня розмова була, мов отой жест, півслова й недомовки — вони за щось торгувалися, і Маріолька ніколи мені так і не пояснила, — тобто вона брехала й ніколи не пояснила всього щиро.

… Унаслідок того торгу Ґріша почав посилати мене на уроки французької, уроки каліграфії та правильної мови, танців і гри на піаніно: до того останнього в мене не було таланту. Поспішаю розвіяти ваші підозри: намір був зовсім не таким очевидним, бо Бунцвай не був зацікавлений у черговій панянці на продаж в утриманки якомусь фінансистові чи власникові родового маєтку. Скажімо, він приймає відвідувачів. Панове сидять у фотелях у його кабінеті, покоївка приносить частування, вони виймають папери, запалюють цигарки, клацають на рахівницях. І тут навідується до Ґріші Бунцвая молоденька племінниця, у домашній сукні, розхристане дівча, ах, вуйку, пальчик скалічила, ох, і справді, ну вже, вже, добре, вибачте, панове, моя вихованка, але ж, звичайно, чарíвна дитина, чи не гніватиметеся, панове, на мене, але ж, будь ласка, que femme veut, Dieu le veut — бо все з посмішкою, хихикаючи, підморгуючи товстим рибам і накручуючи завитки на здоровий пальчик. Або ж інша ситуація: іде Бунцвай з візитом у салони, кого він, пика квадратна, акцент вуличний, рубець на чолі, кого він зі собою візьме, пані легкої поведінки з обридним писочком і зачовганою репутацією? Він забере вутлого підлітка, який із чарíвною сором’язливістю розповість літнім дамам польською та французькою мовами про лиха своєї родини, розповість про страхітливі хвороби й доброту пана Бунцвая, який може зовні й грубуватий, але серце — серце в нього золоте! У мене було напоготові кільканадцять різних історій. Дами дуже розчулювалися. Ґріша бурчав щось собі під ніс, він тоді справді почувався ніяково.