Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
А для єдного вшиткі винні зостали,
Же ся на посла панського замірив,
Снать го ударив.
Такії новини о том повідали Люде, которії на той див смотріли,
Але ся в мові своїй не згажають,
Розно бають.
Єднак, як ся на мості споткали,
З замку вийшовши, внет ся замішали,
Коли возниця почав їх бичовати,
Казав вступовати.
Що видячи, онії люде нещасливії,
Будучи з того барзо жалосливії,
З попудливості всі ся порвали,
Киї побрали.
Слуги тої панеї і всі дворяне,
Видячи, же не жарт, кинулися на них єдностайне Щабель добивши, внет же по собі,
То мні, то тобі.
На той час її милость в кареті сиділа, «Перестаньте!» — з обох сторон вшитких гамовала Аби тої звади больше понехали,
Далі їхали.
Леч трудно било: барзо заюшили,
З обох сторон битих, ранних начинили,
Єдні з перестрахов в вал з мосту падали,
Шиї ламали.
Хто ж що несл в руках, того не жаловали:
Яйця фарбованії тим шати смаровали,
Не смотрено того, вара кого замірив,
Биле би ударив.
Виділа тоє пані, поцтивая матрона,
Же єсть з дворяни своїми зелжона,
Над звичай панський на цвинтар утікаєт, Битва ся розмножаєт.
В том замішанню а знат не без того,
Бо приходило близько коло того,
Же ся в той зваді і самой достало,
Да й ся золгало.
Там на цвинтару плачливе вздихала,
До Христа-пана, где крижем лежала,
Аби тую зваду успокоїти рачив,
Бись обачив.
Наконець там же панянка поцтивая,
Цорка мещанськая, в цноті особливая, Хотячи ся вивиляти з тумулту оного До дому свого ~~
Єден служалець, а що відати який,
Єсли бив зацний альбо лядя-який,
Тяв її в лоб шаблею, аж упала,
Тканка їй спала.
В том її з убьоров слинних обнажили,
А на полиумерлую там же зоставили,
А мати нещасливая, гди до неї гірибіжала, Горко плакала.
А других зася сродзє посічоно,
Кийми побито, нікчемне золжено,
Чого за них, ах не стуйте ж, пане!
Трудноє зезнання.
По том, заледве гди ся укоїли,
Кр^вє людської гди ся спольне наситили, По малу-малу почали одходити,
Додому входити.
В том ксянжа пришли, панюю подвигнули, Вельце смутливую упоминати почали,
Аби фрасунку того понехала,
В замок їхала.
А она в жалю праве омдлівала,
Абовім в тих трг.мінах нікгди не бивала,
Пресвятой богородиці себе полецаючи,
Оной ся оддаючи.
Там же з цвинтару оного повставши,
Всіла в карету, слєзами ся облявши,
Мовлячи: «На якії прихожу зневаження ганебнії През свої подданії!»
На заутріє рано раду учинили,
Вшитких до суду зособно водили,
Питаючи: «Которий бив би причиною того? Ставте винного!»
Они в той способ так одповідали:
«Ми своїх духовних в туй мірі слухали,
Кгди би ся они до церкви вернули,
А ми би були».
А в том і попов призвати розказано,
І в тії теж слова власне запитано:
«Для чого з процесією не уступали,
Гди їм казали?»
Єден пресвітер на то одповідив:
«Мосці панове! би то кождий видів,
Єсли вам ідет о свої зелживості,
Нам теж о святості.
Для того вам з дороги не уступили,
Бо сьмо ся били на тоє спорядили,
Жеби поцтивость впрод богу оддали,
Ви не витрвали».
Внет мещан зацних в колоду посажано,
А найубогших в темницю загнано,
Аби розправи до часу чекали І горло дали.
Хотіли духовнії в тую справу вложити,
А на їх здоров’я горло своє положити,
Але їм слова на то рещи не дано,
Преч їм казано.
Под час юрмарку, нікгдись славного,
А тепер, реку, юж занедбаного,
На самую взгарду звести їх казано,
Жеби стинано.
Там кільку мещан мечем прикро стято, Четвертому уші і носа утято,
А онії трупи ховать заказали,
Псом торгати дали.
А других єще дано на поруку,
Радячи, що їм дадуть за муку;
Только потаємне звади якіїсь кнують,
Що їм готують.
Больше убогий там єст виноватий І предше згинет, ніжли багатий,
Хто зась ліпше пінязьми заложить,
Той ся не трвожить.
Німаш ся як розмовити з сусідами,
Бо потаємної здради повно завсігди,
Там под окіїами і в ночі слухають,
Що розмовляють.
О ти Острогу, місто справедливоє!
В тобі бивали мешканці цнотливії,
Не єден тепер твоєї пригоди плачет,—
Єст кто і скачет.
Ти-сь било хлібом завжди приходневі,
Ти убогому маткою било студентові,
В тобі хто мешкав, нігди не шкодовав,
Хто ся шановав.
Тераз не стуйте ж! на що ж юж приходить! Снат ся юж на тоє, подобно, заводить,