Українська література 17 століття

Чему собі теж іниї лехцє поважаємо?

Так святості костельнії вельце шануємо,

Для чого ж і церковним тої честі уймуємо?

Коли свої послуги богу залецаєадо,

А чему ж і на іниї криво поглядаємо?

Кгди ж кождий своїм способом хвалить пана своего,

І всякий потребуєт святої ласки єго.

Далей больше не мовлю, але на остаток Положу а з особна ту єден придаток:

О зневазі, мордирстві мещан нещасливих,

О гордості противной людей нетерпливих,

Як ся там посполитству тому спротивляли,

Яко тиж з обох сторон шкоди начиняли.

Юж там било заровно кождому станові —

Як попові, так хлопові, ба і шляхтичові. Досталося там діткам, млоденцьом учтивим,

Білим головам пребраним, паном і особливим,

Бо там юж сплощ бито, а снать не смотрено — Камнем ли, обухом кого ударено,

Ні за що там бив дар божий і приготованії,

Хоч з вимовкою, як звичай, яйця фарбованії.

Чим так свої одіння сродзе пошпетили,

А в оном замішанню нікого не познали.

Зачим, сами ж задавши до гніву причину,

Єще на них, небожат, свою ж власную вину Вскладають, вензенням їх сродзє обтяживши, Малжонки з дітками оних розлучивши.

Єще другим аж дотоля смерть приражають

На тих, которії стратили, снать не досить мають. Але би на тоє прийшло, же би і тих стратили,

На которії ся з порадою єще забавили,

Якоє би теж з оних прийшло доконання?

Тут потреба міти судіям доброє розезнання.

Кгди ж ту лацно невиннії на суд злий скаровати,

Але кгди перед божий прийдет апелювати,

Так ся оная невинность на той час покажет,

Кгди пан будет, в о [н] час неправих на віки покараєт. Чого їх, невинних, рач заховать, пане,

І тим істикгатором дай упам’ятання,

Аби ся в своїх справах добре огляділи,

А ім’я твоє з оними спольне хвалили;

Боже, которий з оковок в’язнів розказуєш І оних над надію свободою даруєш!

Вибав і той остаток в’язнєв утрапенних,

Рач їх тішити в фрасунках їх неутуленних,

Не дай всім загинути і стережи їх до конця,

Потіхо і надіє, єдиний оборонця!

Придаток Замкнення той же матерії

Срокго, тирансько на світі повстали, Которії нині явне показали Несподіване нещасних острожанов

Трвога по трвозі, трудность по трудності, Жалость припала на них по жалості,

Яко нікгдись на Давида цного,

Мужа побожного.

Которого власний син пренаслідовав,

Пред которим в темних яскинях ся ховав, Світла не видячи очима своїми Пред людьми злими.

Заровно той справі і нині ся стало,

Кгди ж свої ж члонки, як би власноє тіло,

Як ся тоє стало, о боже всемоцний,

В місті Острогу на день великоночннй, Гди в понедєлок всі виступили,

Бога хвалили,

Та ся споткали з панею міста того,

Не маючи на серцю гніву жадного, Але ж найперше їм причину дали, Зступити казали.

Оце нікоторії того докладають І такії слова повідають,

Якоби кульку послов присилано,

Жеби почекано.

Єдин мещанин обкрався зухвалий,