Українська література 17 століття

Але тоє невдячностю оним заплатили.

Що ж далей било чинити? Хоть би камінноє било Серце в людєх, снать би ся і тоє ужалило, Посмотрівши на такоє срокгоє замішання,

На такий великий утиск і пренагабання,

Которого би не витрвав снать і святий нині,

Хіба би зошов з світа где в глухії пустині.

Ач много причин дають нещасним мещаном,

Славним, мовлю, ніколись, милим острожаном, Звлаща тії, которії звади таємне вщинають,—

Хоч ся людєм на постав святобливії удають,

Яко би сами мещане здавна того хотіли,

Аби деспект таковий їм вирядити міли,—

Єднак латво о ліску, хто хочет пєска карати,

І о леда причину лацно-сь постарати.

Би так міли доброго що-кольвек учинити,

А тії звади не взгніщати, згоршення не чинити, Звірхності не побужать ку таковой срокгості,

Але і овшем научать святої побожності!

Аби ся своїм подданим ласкаве ставили,

Не яко льви, тирансько з ними ся рядили.

І на що ж ся вам зийшло, презацнії отцеве,

Хотя ж будет з вас которий противний моєй мови, Жесьте к тому привели поцтивую матрону,

Же єст тіло порушеноє отця її з гробу!

Снать ся нині молитви даремне мовляють,

Бо тіла людськії покою в гробіх не мають.

Що ж вжди з того за користь, повіжте мі, прошу, Нехай я за тоє неласки од вас не одношу,

Же ся спираю: для чого тоє тіло винятоє?

Бо вшак било не пророцькоє, могу мовити, не святоє. Любо то бив за живота чоловік справедливий,

Хвальця божий, милосник отчизни правдивий, Але що ж, кгди по смерті юж вшистко устало,

Хіба слава і межство трваєт і будет трвало.

Рекл бим, же бисьте жадали зажить єго ради,

Але ж би то розсудок бив барзо шкарадий,

Гди ж і святії на оних сродзє нарікали,

Которії їм одпочинков в гробіх не давали.

Мовив грозне Самуїл-пророк ку кролеві,

Оному взгорженому од бога Саулові,

Которого для поради през чари взбудила

Оная віщая невіста, кгди над ним ворожила,

Мовячи: «Про що ж мі покою не даєш в моєм гробі, Жебим з отці моїми одпочивав собі?

А тож вмісто поради марне згинути мусиш,

Кгди ж тя господь бог одкинув, юж ся прожно кусиш». А тої ради Саул од него потребовав,

Коли го фетлистимський народ преслідовав, Которий дознав, бо внятки на тоє угодило

Пророцтво, котороє в он час виреченоє било,

Же Саул мусив згинути, на меч ся пробивши, Неприятеля своего очі натішивши.

Для того я той приклад даю не од речі,

Абисьмо ся, їм керуючи, умисл свой на печі Завше пильне ховали, би нас тоє не поткало,

Єще горшеє нещастя, ніж ся тому стало.

Кгди ж нам господь бог до часу ласкаве фолькгує, Але сами не взглядаємо, якую кару готує.

Не сподівалися тії нещаснії мещане,

Аби такая пригода міла прийти на всіх єдностайне. А вжди видимо, якую пан казнь на них спустив,

Єсли ся которий гріху якого допустив.

Юж я на обі стороні правду признати мушу,

А похлібовать жадному намній ся не кушу.

Пане боже, пожалься обоїх пригоди,

Межи духовними так великої незгоди!