У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Відтак, через п’ять років по тому, себто по скасуванню ВАПЛІТЕ, закриттю «Літературного ярмарку» і завершенню т. зв. «літературної дискусії», себто на початку лиховісного десятиліття після «великого перелому», року 1932-го М. Хвильовий знову дозволяє собі друк «назадницького» оповідання назвою «Подяка приватного лікаря», де згадує своє недалеке чекістське минуле.
Те, що новеля «Я (Романтика)» — безперечно, автобіографічна річ, сумніву не улягає. Тему цього прокомуністичного твору М. Хвильового дослідник його життя й творчости О. Гай пов’язував з тим, що довелося пережити Хвильовому (натоді ще Фітільову-чекісту) в 1919-му році, коли під час наступу денікінців була утворена більшовицька «рада п’ятьох». При тому біограф зазначає, що хоч матері своєї Хвильовий насправді не вбивав (як це відбувається з героєм новелі), але під час революції таки вбив якогось нещасного в імя «великої ідеї», про що пізніше натякав у біографічних «Вальдшнепах». Цей випадок (як колись, у часи громадянської війни, alter ego М. Хвильового в романі, а саме Дмитрій Карамазов, розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря), інший дослідник, колишній «гартівець» В. Чапленко згадує у зв’язку із цілком реальним зізнанням Хвильового 1922-го року, зробленим у статті, що з’явилася на сторінках журналу «Арка». «Не маючи змоги ні добути це видання, ні згадати навіть її заголовка, я, проте, добре пам'ятаю, — значить В. Чапленко, — що Хвильовий, полемізуючи з Коряком і протиставляючи йому свої „заслуги“ (якби, мовляв, він, Коряк, мав таку біографію!), згадує, як він (Хвильовий) власноручно застрелив на вулиці Полтави (а може, й не Полтави — не пригадую виразно) фельдшера-петлюрівця».
…Час, як бачимо, увиразнює риси хоч би й тайних «пуделів Революції», що на певному перехресті Нашої Доби на них чатує Залізна Вовчиця, про яку писав Юрій Липа. Отож за її несхибною волею час від часу до нас вертає пам'ять про тих горопашних романтиків «вітаїзму», що не зуміли оборонити свою ідею, власноруч вкоротивши власне життя. Гірке відчуття тієї пам'яти спонукає до відтворення історичної правди, звідки вже стає знати, чому жадного разу під ту пору не заарештований колишній ворохобник-чекіст Хвильовий міг дозволяти собі загравати з владою аж до власного ганебного кінця.
Харків. Вулиця 1-го Травня. 1930-ті роки
Революційні «заслуги» М. Хвильового згадана влада приховувала довгенько, тож, наприклад, його «крамольне» оповідання «Подяка приватного лікаря», написане в Чернігові 1932-го року, не увійшло до жадного з пізніше перевиданих збірників прози і навіть до найповнішого двотомника творів Хвильового, вже за новітніх часів упорядкованого М. Жулинським та П. Майданченком. Тому наразі згадати про нестримний гін Історії, себто про безвідкличну рішучість Залізної Вовчиці. Либонь, підпертий її невблаганним поглядом, нині вже знаний хемік Б. Бугаєвський, син М. Пілінської, приніс був на початку 1990-их до Харківського літературного музею вищезгаданий журнальчик «Арку», з відсутности якого допіру бідкався В. Чапленко. Тоді ж співробітник тієї установи випорпав «Подяку приватного лікаря» з купи книжкового мотлоху в місцевій книгозбірні. Нарешті, вперше від часу написання у 1932-му році, згадане оповідання видрукував харківський журнал «Український Засів» у 1994-му році. Звідки усе стало на очі: застрелений «фельдшер-петлюрівець» витворився на «лікаря-гетьманця», Суми виразно посіли місце Полтави, а сам Хвильовий здобув реальну вдачу чекіста Фітільова. «До речі, прізвище приватного лікаря, застреленого мною влітку дев’ятсот дев’ятнадцятого року в одній із сумських лябораторій — Слинько, — довідуємось з оповідання М. Хвильового. — Ім’я його Іван, по-батькові — Степанович. Жив він у повітовому городі Богодухові. Жив він на Радянській вулиці, будинок № 42. Вулиця звалась Радянською до гетьманщини, як вона тепер зветься — не знаю».
Українські коні футуризму
Думки, давно обмислені мовознавцями, психологами та словесниками у затишку кабінетів, були подібні до інфекції в запаяних колбочках. Коли футуристи зрозуміли мову, як мовотворчість, і в слові відчули вони енерґію життя, то, сп’янівши від знову віднайденого дарунку, вони заголосили, замурмотали, заспівали.