Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Державне управління Київської Русі після смерті князя-воїна певний час залишалось таким, яким воно було за його життя: великим князем став Ярополк, брати Олег та Володимир князювали в містах, куди були поставлені батьком — Овручі та Новгороді. В інших землях правили князі місцевих династій.

Як видно з наведених вище повідомлень, літописці передусім відзначали міжнародні акції, здійснені Ігорем, Ольгою, Святославом. Але в цей час відбувались й значні зрушення у внутрішній структурі держави, у феодалізації окремих земель. Змінювалась вісь Київ — Новгород (на північ обов’язково відряджався син великого князя). Поступово місцеву адміністрацію почали заміняти членами князівської родини чи представниками центральної адміністрації.

Підтвердженням цьому була ситуація в Чернігові та його найближчій окрузі, що склалася в X ст. Саме місто, як і інші центри Південної Русі (передусім столиця), розросталось й укріплювалось. Це видно з археологічних досліджень. На кладовищі під стінами міста ховали тільки представників місцевої аристократії, а могили членів великокнязівської дружини виявлено лише на певній відстані від нього (але вже в безпосередньому наближенні). Однією з найбільш відомих пам’яток є Шестовицький комплекс, де, крім місцевих племен, проживали й вихідці з Правобережжя Дніпра, фінно-угорського середовища, Скандинавії. Факт такого проживання в безпосередній близькості до резиденції місцевих князів озброєних представників центральної влади дає можливість припускати, що вища чернігівська знать ще володіла зовнішніми атрибутами влади і була, як і раніше, віддалена від пришельців. Проте вона мала скоріш номінальні можливості вирішення багатьох питань. .Всі її дії контролювались розміщеними поблизу силами центральної влади. Звичайно, в цей час протистояння центру і автохтонних структур тривало. З цього приводу ще раз нагадаємо про сватання князя Мала до Ольги — на погляд древлянської знаті, в такому акті не було нічого пересудного. Знать розглядала цей союз як паритетний. Тому, хоч перспектива була за великокнязівськими структурами, на даному етапі контроль за місцевою аристократією був необхідний.

Кількість переселенців у «гарнізонах» була різною, але не перевищувала п’ятої частини всіх жителів — мабуть, це був оптимальний склад для підтримання стабільності в мікрорегіонах і конкретних населених пунктах. Сама ж археологічна ситуація у межиріччі Дніпра і Десни в X ст. уможливлює розгляд деяких спірних питань по-новому. Зокрема, це стосується вищезгаданих подій 968 р., коли великокнязівську сім’ю у Києві до приходу Святослава визволяв воєвода Претич, що швидко прийшов з Лівобережжя. У зв’язку з цим висловлювалось кілька думок: князівського столу в Чернігові не було, чернігівський князь був у болгарському поході й т. ін. Але наявність контингентів великокнязівської дружини в чернігівській окрузі дає змогу припустити, що якраз ці формування, повністю залежні від центральної влади, першими кинулись виручати з біди княгиню і княжат, розуміючи, чим може для них закінчитись ця ситуація у випадку перемоги печенігів. Цікаво, що кочівники одразу сприйняли їх як передовий загін великого князя (навіть не задумавшись, чому вони прийшли з лівого берега Дніпра, коли Святослав знаходився на південному заході). Сама ж місцева чернігівська династія, мабуть, тихо і без особливих ексцесів припинила своє існування трохи пізніше — за часів Володимира Святославича.