Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Спочатку все йшло, як і задумовувалось. Після заходу сонця, під покровом перших сутінків, загін зіркооких лучників на чолі із князем покинув маєток Драгобратів. Проте посеред дороги, минаючи замок княжни Міловиці, під серцем Іоанна щось обірвалось і всього охопила страшна туга. Міловиця була його коханкою. Він глянув звіддалека на освітлені вікна замку, і прийшло гірке усвідомлення, а з ним і панічний страх — князь Іоанн більше ніколи не побачить цих вогнів і не впаде у пристрасні обійми коханки. Хоча б ще на мить!.. На долю секунди! Якесь безумство надійшло на Іоанна! Він зненацька дав наказ війську зупинитись і дочекатись його. Тільки на хвилинку! Аби глянути! Востаннє обійняти і попрощатись!
Різко повернув коня і погнав у хмільному дурмані до маєтку Міловиці, прозваної у народі за вогненно-руде волосся Златою Дівою.
— Я тільки на мить… Єдину і останню мить! — шепотів князь, поринаючи у вир пристрастей, у божевільне шаленство золотого волосся коханки.
А Злата Діва пристрасно обнімала Іоанна і весь час просила:
— Ще хвилинку… Ще хвилинку! — і підливала князеві у кубок завороженого вина, доки той не затих.
Злата Діва давно таїла злобу на князя Лаборця за насильницьки захоплені ним землі в її Ужанській долині. Вона ревно жадала його смерті, і цей час настав.
Іоанн прокинувся від перших променів сонця, якусь мить витрушував із голови винний дурман, а далі схопився, заревів і кинувся до свого війська — воно терпляче і вірно, як і наказав князь, дочікувалось його біля ріки Уж…
Коли Драгобрат і лучники домчали до Уж-града, все було скінчено: сотні воїнів Лаборця лежали порубаними під стінами і на валах замку. А сам князь із нечисленною дружиною спробував утекти. Але вогнеокі воїни Арпада на прудких конях нагнали Лаборця біля ріки Свіржави і вбили.
З тих пір древня річка Свіржава, що тече у Східній Словаччині, йменується Лабіркою.
Спустошений, знищений повернувся князь Іоанн Драгобрат на гору Любицю. Біля воріт його чекала мати — княгиня Власта, відома у краї провидиця.
— Стій! — вийшла перед сином княгиня і схопила за вуздечку його коня.
— Мамо!
— Мовчи! — обірвала на слові сина. — Я все знаю! Ти зганьбив честь роду! Ти накликав на нього прокляття!
— Мамо… це все любов… Мене підвела любов…
— Раз тебе підвела любов, то вона водитиме тебе по сьому світу тисячу років, — суворо мовила княгиня. — Там, під Уж-градом, через твоє безглуздя полягла тисяча воїнів… І тепер будеш кожного з них відмолювати по цілому року… І так буде тисячу років. І тільки тоді спокутуєш тяжкий гріх, коли перейдеш босоніж через ріку, не замочивши у ній ноги!.. Ось тоді, коли ти очистишся од гріхів так, що й вода тебе триматиме, ось тоді тебе і приймуть на небеса!
І вперше в житті князь покірно опустив голову і лише спитав тихо:
— А де та ріка, яку я маю перейти, не торкнувшись води ногами?!
— Тобі буде дано в путі знамення, — мовила не по-материнськи суворим голосом мати-княгиня. — І там, де воно з’явиться, ти посадиш оце дерево, — простягнула саджанець. — Воно так само грішне і молитиметься з тобою…
Наступного дня князь, навантаживши сякі-такі пожитки на візок, упрягся в нього із дружиною і двома дітьми і покинув родинне гніздо. Щойно вийшли за ворота, як почувся тривожний гул: Любиця, в’єдно із княжими хоромами, стала вростати у землю. А вже за кілька хвилин на місці гори, де щороку творилися дивовижі, наче зелені морські хвилі, зімкнулася двома габами земля, і утворилася рівнина, схожа на простягнуту за милостинею долоню.
Обернувся князь, тяжко застогнав, але змовчав і рушив, упряжений у візок.
Наступного дня Іоанн минав маєток Златої Діви. Як не пересилював себе, але не зміг — і зупинився. Зболеними очима глянув на замок коханки… Саме сходило сонце, і легкі, веселі хмаринки, освітлені молодими соковитими променями, кучерявились, грали золотом над замком і звисали пишними павісами пахучого, бентежного і хмільного волосся Златої Діви.
Обернувся князь, тяжко застогнав, але тут не втерпів: впав на коліна і вперше та востаннє в житті гірко заплакав.