Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
І справді: ніхто б у цю мить не впізнав, не повірив, що цей стрункий, вишколений, меткий, неймовірно красивий гусар у злоті-сріблі — наш бідний сусіда, згорьований, причавлений життям старий учитель пан Фийса.
Дід штовхнув ліктем бабу і німо кивнув головою. Баба сердито зиркнула і знову зціпила вуста пальцем — мовляв, мовчіть і дивіться. А бойовий гусар і далі, віддаючи команди сам собі, чітко марширував, закинувши гордо голову уверх. Бачилося, він демонстрував військовий вишкіл перед своїми давно полеглими бойовими побратимами. Вони у цю мить стояли струнко на островах осінніх хмар в небесах і звідти, з височінь Господніх, милувалися своїм живим командиром. Потім, видно стомившись, гусарський полковник зупинився, зняв високу шапку із пишним пером райського птаха, поклав у зігнуту лівицю. Став на праве коліно і, опустивши покірно голову до землі, чітко промовив:
— Це я, ваше імператорське величенство!.. Простіть мене, що залишився живим! Простіть, що не вмер у глибоких водах Дунаю… що не розбився у альпійських прірвах… Що не влюбилась в мене жодна куля на полях великих кровопролить. Всі мої уже давно стоять перед брамою Господньою, а я? Простіть, що вижив! Але, Ваше імператорське величенство, не судіть тяжко, бо вижити мені у сьому земному Аду було намного більший подвиг перед Господом, аніж покласти за Вас голову на бранному полі…
Тут гусарський полковник раптово умовк, наче його бесіду нарешті таки перервала куля із далекої войни. Плечі здригнулися і великомученик-гусар опустив покірно голову… В цю мить над хатою пана учителя Фийси завис сяючий острів. Із великої білої хмари, немов із Різдвяної сніговійниці, вийшов імператор Ференц Йовжка. По білих пухнастих східцях спустився у двір нашого сусіди. Імператор був зодягнений у довгу білу одежу, схожу на грецьку туніку, і з сяючою короною на голові.
— Простіть мені, мій імператоре, що я лишився живим і не прийняв достойної смерті, — знову тихо промовив гусарський полковник, не підводячи голови.
Імператор Ференц Йовжка підійшов повільно до старого гусара, щось заспокійливо сказав, утішив… А далі тепло, по-батьківськи погладив свого вірного воїна по сивій, покірно схиленій, але нескореній голові.
З усього видно, його Величність був гордий за свого вірнопідданого, бо й справді: померти на полі бранному — це не такий вже й великий героїзм! А ось вижити на понівеченому полі житейському — це справжній подвиг, гідний тільки великих воїнів!
Наступного ранку я прокинувся від незвичного для наших тихих Небесі гулу. Він був ніби й не вельми гучний, але якийсь пронизливий і моторошний.
Поспіхом схопився з ліжка і вискочив на двір. Гуділи, вірніше скрекотіли й деренчали, небеса. Глянув угору і застиг вражений: все небо покрили якісь сварливі машинки. Вони достоту були схожі на пуголовків, але із дивними крильцями на голові… Невеличкими зграйками ці сварливі пуголовки-комахи піднімалися із мукачівського військового аеродрому, заходили в коло над переляканою не на жарт горою Ловачкою, а далі брали курс у бік Чопа. Так я вперше у житті побачив вертольоти, чи б пак, у перекладі на сучасну, — гвинтокрили. Потрясіння було настільки глибоким, що й через більш аніж півстоліття цей гул звучить у мені, а душу не покидає відчуття: якась мара таки ось-ось впаде з неба на бідацьку голову.
Тим часом події в Угорщині, видно, вже вислизали з-під рук сов’єтів. З кожним днем гул канонади ставав все ближчим, чутнішим навіть біля Мукачева… Руські вояки ставали все більш переполошеними. Якщо до цих пір війська і техніку тягли залізницею у бік угорського кордону захекані паровози, то якогось дня трасою, що має нині назву Київ-Чоп, потяглися безкінечні вервечки військових автомашин. Американські «студебекери», полуторки, тягачі, самохідки — все це тягло за собою і везло на собі тисячі вояків і страшну зброю… А через декілька днів у зворотньому напрямку почали повертатись обози із пораненими, обгорілими танками, понівеченими автомобілями… Як правило, такі колони рухалися вночі, потайки від очей людських. Але інколи по декілька санітарних машин знало промайнути і посеред дня. Ми, сільські дітлахи, в той час обабіч траси Ужгород — Мукачево пасли худобу. І тільки-но з’являлись з боку Ужгорода «санітарки», вибігали на шлях і радісно махали солдатам. Але це вже були далеко не ті щасливі і веселі вояки, котрі поверталися з Європи додому цим самим шляхом у переможному 1945 році.
У закіптюжених шинелях, обв’язані бинтами — хто з них сидів, хто лежав на носилках — вони їхали назад якісь холодні, непривітні, як осіння мряка. Із байдужими незмигними обличчями і льодяними очима вони нагадували мерців, яких повернули з тамтого світу, аби розрахуватись за борги і гріхи, вчинені у світі земному.