Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Попозерай лем ген туди, уверх! — увірвався у мої розмріяння голос діда Соломона.
Я притьмом підняв голову: з боку Чопа в осінній голубизні пливла у небі величезна біла куля. Вона ставала все ближчою і вже було видно, як із невеликої корзини, причепленої донизу, розлітались навсебіч аркуші паперу. Один з них прямо на льоту встиг зловити дід Соломон. Це була видрукувана угорською мовою листівка. В ній мадярські повстанці закликали всі поневолені сов’єтською імперією народи до боротьби і просили помочі.
— Но та я вам, неборята, чим поможу? — сокрушався дід, прочитавши листівку угорською, якою, як і все старше покоління краю, Соломон володів досконало.
Я ж пильно спостерігав за кулею і не міг надивуватись: яким чином із корзини випорхують, як голуби, білі аркуші паперу. Коли раптом пролунав постріл, куля вибухнула і, безпомічно крутячись, упала за декілька метрів. Зачаївши від несподіванки дихання, ми завмерли: коли б не загаялись, дивлячись у небеса, дарунок ізгори достеменно втеліжив би когось із нас по голові.
Але цікавість перемогла — ми потихеньку наближались до місця падіння. Куля була із прогумованої матерії, а корзина виявилась хитромудрим алюмінієвим ящиком, із якого автоматично продовжували випорхувати листівки. За якусь хвилину на землі уже лежав стосик паперу. На цьому, видно, листівки закінчилися. Проте механічний пристрій продовжував працювати і весь час сердито клацав. Соломон присів навпомацки біля апарату, од здивування висолопив язика й отетеріло булькав очима. Врешті прийшов до себе і, все ще тамуючи дихання, нахилився до самого отвору, з якого перед тим випорхували листівки. Важко сказати, що у цю мить творилось у макітрі діда. Очевидно, Соломон подумав, що у ящику хтось схований із живих, бо, по-злодійськи оглянувшись, він із усього розмаху, од щирого серця промовив у металеву дірку ящика «всесвітню таємницю»:
— Ми тутки із Митьом прийшли малінько пуча збирати. Баба нас, фрасову їй каріку, послала…
І таким поглядом глянув навколо, наче після його одкровення мав початися страшний суд. Проте переконавшись, що його велика таємниця не спричинила апокаліпсису, продовжив говорити у дірку.
— Но пак, люди добрі, чим вам поможу? Хіба вас десь спрячу? Бо тутки куди не глянеш — усяди большевики. На мою веру, саранча і та не так скоро плодиться, як ті комунішти. А ще ліпше: раджу я вам, неборятка, тікати відси, бо за ті слова, што надрукували’сьте у листовках, безпекаші вас, як зелені парадички, у бочки засолять…
І мав Соломон велику правду. У цю хвилину знову пролунав постріл, і від Мукачева у наш бік мчав військовий джип. Прозваний у народі «козликом», він і направду стрибав полем від купини до купини, наче веселий цапик. Не встигла машина зупинитись, як із кузова на ходу вистрибнули двоє військових і притьмом підбігли до нас.
— Ми тутки із Митьком малінько пуча збираємо. Нас баба, фрасову їй каріку, заставила, — вдруге за день відкрив страшну таємницю дід Соломон, швидко дибаючи назустріч військовим.
Бідний Соломон мав таке перелякано-бідолашне лице, наче його зловили у чужому курнику із міхом крадених несучок.
— Ви откуда здєсь взяліся? — запитав суворо військовий у офіцерській формі.
— Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, — догідливо вклонився дід.
— Што? Што? Ви с неба упалі вмєстє з вражим апаратом? — здивувався офіцер.
— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно заколотив руками Соломон. — Небесі — се присілок, он там, під горою. А з неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона дуже противна, — кивнув у бік апарату, що і далі собі клацав.
— Єфрємов, посмотрі внімательно: нє замініровано лі, і нєсі к машінє! — дав вказівку старший.
— Вообще, дєд, давай договорімся — ти нічєво нє відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй твоєй фамілії будут большіє непріятності, — похитав багатообіцяюче офіцер.
— Пане офіцірє, майте розум! — заволав дід. — Та я не лем сліпий і глухий, а ще й дурний! Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, — кивнув на мене. — Най вам скаже дітвак: мене всю жизнь даже баба називає сліпим кротом, глухим биком і дурним цапом! Я што увиджу і учую — нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не витягнеш!
— Ну… ну… смотрі, єдрі твою налєво, — попереджуюче помахав офіцер. — А то ми тебе єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем…