Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Тим часом мадярська революція помалу підсувалась до сов’єтської границі і наробила чимало рейваху у наших селах. І колгозні активісти принишкли… Одні почали ставати дуже людяними, інші раптом згадали про Богонька і почали проповідувати християнське віровчення. Особливо у тій частині, де йшлося про всепрощення і любов до ближнього. Ґазди ж, яких «колективішти» позбавили землі, худоби, всякого майна і лишили у спідній білизні, ожили. Вони розправили плечі, піднялися духом і потихеньку складали з одного боку листка опис втраченого, а з іншого — фамілії тих крикунів, які позбавили їх цього майна. Особливо торжествували у мадярських селах. Там, не ховаючись уже навіть од всюдисущого ока пильної держбезпеки, різали домашню живність, пекли колачі, варили всякі смакоти, готуючись пишно і з урочистостями зустріти визволителів. Ні у кого із місцевих ґаздів не виникало навіть сумніву, що мадярським революціонерам прийдуть на поміч американці, англічани і всі разом так дадуть руським під сідницю, що ті аж під Москвою підтягнуть ногавиці.
Бурхливі події увірвалися і до нашої хати й теж вчинили революційний переворот… Велика політиканська і громадська активістка баба Фіскарошка хутко познімала зі стін руських вождів Леніна, Сталіна і Хрущова, занесла у свою потаємну комірчину й привалила порожніми мішками і всяким іншим непотрібом. Натомість зі схованки витягла портрети угорського регента Міклоша Горті, австрійського імператора Йовжку Ференца, хотіла в їх компаню і Гітлера втулити.
Проте Йовжка Ференц, почувши про таке сусідство, одразу перелякано заверещав, наче котяра, якому дверима хвіст защемили… А адмірал Горті, у свою чергу, скривився, ніби замість помаранчі йому у пельку всунули гнилого помідора. Далі щось таке сказав по-угорськи, що баба відтак цілий тиждень не могла перекласти на нашу бесіду, і від того у неї дуже розболівся зуб мудрості. До слова, і у Фіскарошки вуйко Гітлер ніколи не викликав позитивних емоцій, тому фюрера знову засунула за бочку з капустою…
А ось портрети двох перших з любов’ю витерла вогкою ганчіркою, вставила у старовинні позолочені рами і вивісила на видному місці в хаті. Коли нові-старі вожді зручно вмостилися на стіні, баба Фіскарошка виструнчилась перед Міклошом Горті, різко скинула вперед руку і гаркнула чомусь по-російськи: «Готова к труду й обороне!».
Не встигла старенька нарадуватися новим фюрерам, як на дворі загупало, хатою заструсило і, ледь поміщаючись у дверях, в кімнату, наче у переповнений автобус, втиснулась Пірошка-нейні — дідова молодша сестра. Насправді її звали Іриною, але відколи вийшла заміж в угорське село Баркасово, одразу перейменувалась у Пірошку, що по-українськи означає «Червона шапочка». Звісно, Червоній шапочці до Пірошки було, як бідній польовій мишці до гори Ловачки. Нагадувала дідова сестричка гриб-порохнявку із доісторичних часів, чи, принаймні, коровиську на останньому місяці тільності. До того ж Пірошка була червонощокаста, з грубим і протяжним, як у бугая, голосищем. Однак, у противагу своїй безмірній тілесній масі, дідова сестра була надто рухливою, швидкою на бесіду, а ще й генераторкою усяких ідей, особливо безглуздих. Кілька років тому Пірошка втовкла собі у голову, що дідо Соломон винен їй частку батьківського майна.
— Відріж собі шмат хати, вирви кілька дерев, начерпай води із колодязя, звали все на плечі та й неси у Баркасово — ти, нівроку, ще подужаєш, — порадив мудро дід Соломон.
Проте Пірошка від такої майнової долі навідріз відмовилась — вона зажадала виплату грошима.
— Щас… Зачим слово, то й готово, — радісно розвів руками дід. — Сяду на свої яйця, заквочу і висиджу тобі золоті талярі.
Проте Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня валяндалась із Баркасова до нас на Небесі і виплакувала свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було у горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке… Баба із жахом підрахувала: коли Пірошка і далі з такою любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси, нам одразу треба спалити все обійстя і чимскоріше тікати в глухі ліси… Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував щонайменше півмайна або ж одного набігу монголо-татарської орди. Однак, як мовлять, Богонько нас милував.
…Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли ми відпустили душу із нашої свині. Звісна річ, добра чверть льохи одразу була спожита дорогою гостею… Іншу чвертину розчленували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А половину туші віднесли у літню кухоньку і простелили на чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало презентувати мукачівській тітці Моргіті: вона свого часу купила поросятко і постійно забезпечувала худібку кормами.