Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Но та што там інтересного? — запитала тепер баба, коли всілися за сніданок.
— Та-а-а… для вас нічого такого смертельного, — взявся розливати півлітру Черчілль. — Нагнали нас, як баранів, та й по всьому.
— Мене чужі барани не інтересують! — огризнулася Фіскарошка. — Ти скажи, што з тобою?
— Ну почали мене визвідовувати всяке: де служив, який розмір обуви ношу, яку одежу, чи не маю родичів у Мадярщині…
При останньому слові пан Фийса нервово завовтузився і прокашлявся.
— Короче, сесе визвідовування мені надоїло і кажу: «Пане офіцірє, не морочте мені голови: в случаї войни, свисніть — Петро усе дома!»
Дід Соломон тихо зойкнув і стривожено глянув у вікно.
— А тобі, старий, што треба? — спитала баба.
— Та я, небожко, журюся, а чи не возьмуть на войну і мене.
— Вам, няню, нічого боятися, — заспокоїв Черчілль. — На войну беруть лиш молодих вояків, а ви — старий, як ворона!
— А-а-а-а… — заспівав Соломон. — Од руських всього можна чекати: в солдати мене, може, і не возьмуть, а от у генерали можуть загребти, як милого!
Вуйко од несподіванки випустив пляшку із рук і та почала перекидуватись. Проте Черчілль блискавично зреагував і встиг схопити півлітру насамкраю стола.
— О, мамко мої! — простогнав Петро, тримаючись за настрашене серце. — Уже подумав, што умру…
— Маєш правду, — мовила Фіскарошка. — Якби пляшка була впала і розбилась — тобі би точно були алілуя і вічная пам’ять!
— Я, мої золоті, думаю, нам, простим людям, боятися нічого. Якшто прийдуть наші… — подав голосок пан Фийса.
— А котрі сесе наші? — перебила баба.
— З наших я маю не лем мадярів, а й американцюв, англічан. Бо самі мадяри без них слабі. Пам’ятайте: нині завтра у Будапешті уже будуть американські і англіцькі, а може, і французькі вояки… Они точно прийдуть на поміч.
— Вашими би солодкими словами, пане вчителю, бджіл зимою кормити… — скептично мовив дід Соломон. — Є такий на границі маленький, але вредний город Чоп. Руські, пам'ятаю, У 44-ім годі уже вовсю трубили, што Закарпаття освободили. А коли дійшли до Чопа, німці їм такого кола в ребра встромили, што ті аж до Ужгорода вп’ять тікали…
І так майже місяць. Руські сунуться, а німці луплять. Тому, пане учителю, у мене є такий забобон: «Не кажи гоп, доки не перескочиш Чоп!»
— Праведні завжди знайдуть дорогу, а злі будуть наказані, — мовив патетично пан Фийса. — Той хайдер і бардак, що чиниться тепер на нашій землі, мусить бути покараний.
— Не слухайте ви лем діда, пане вчителю, — у нього завжди в голові мусить висипатися мало полови од перегрузки розумом, — втрутилася рішуче Фіскарошка. — Ви мені ліпше уповіште: як тото по-амеріцьки буде: «Панове вояки, я вам не якась шерпіндювка чи шльондра. Я женщіна воспитана і вірна своєму боженому мужу».
— А чого, Марько, сесе так вас тривожить?
— Но знаєте, як отото на войні, — сором’язливо опустила голову баба. — Вояки голодні… жінського потребують… От прийдуть сюди, до нас, а я, на мою веру, дуже тверда…
— Ти, Марько, не тверда, а вже черства… уповісти би — мало попліснявіла, — мовив з-під печі дід й одразу обхопив голову руками, чекаючи удару.
Проте Фіскарошка погордливо проігнорувала і, ніби виправдовуючись, вела далі розмову із Фийсою.
— Так, пане учителю, я, знамо, вже не дуже кондиційна, але у якесь око ще можу впасти…
— Хіба лем у кривоє око, авать у нужник впадете… таку дурницю лопоните! — огризнувся вуйко Черчілль.
— Ти, водяноє-неправоє, не мішайся у нашу бесіду… — розсердилася баба. — Тобі було казано! Но і збирайся на войну!
А потім відшукала очима мене із дідом і гаркнула:
— Война-войною… Але зима точно прийде. Так што, діду, збирайтеся з Митьом на пуча.
Пуча — це висохле соняшникове бадилля, що залишається у полі після збору урожаю. Ним у нас завше розпалювали піч. Пуча хоч великого тепла не давало, але дуже швидко займалося і давало миттєву жарінь. А тоді вже піч годували дровами.
…І ось погожого ранку ми вирушили із дідом за соняшниковим бадиллям, що тисячами списів стриміло під єрусалимськими горбами. Під ранок долиною пробігся молоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним, як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і розмальована, і розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це прозоро-мудра пора: із оголеними до сором’язливості деревами, із глибокими і синіми очима криниць і річок, із пахучими, як спогади про перше кохання, димами багать з опалого листя, із щемливими, як церковні пісні, сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь, як мила бабуся. Із ледь печальною посмішкою, але добрим серцем і зморшкуватим, проте дуже привітним і рідним, лицем.