У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Отже, чому М. Хвильовий не зміг виборсатись із тенет тодішньої світоглядної кризи? Не завдяки нібито «національному» прозрінню, що витворилось на заклик «Геть від Москви», а через те, що за національним духом не був українським письменником, не зазнавши впливу української клясики. І тому генетичні засади української культури, що несподівано вийшли йому на очі у вигляді незгоди з імперським центром, ятрили і збурювали пролетарську душу власною незбагненністю й непереможністю. Так, «сам хвилюється і всіх хвилює», як значили про М. Хвильового, але не питали, чого саме хвилює і яка мета цих хвилювань партійного повітря. Адже М. Хвильового породила російська література, для якої питання «національних» чеснот через споконвіку «центральне» місце в імперській «тюрмі народів» ніколи не існувало. Сам того не усвідомлюючи, він став літературною еманацією своїх клясичних попередників на кшталт «психологічного» Ф. Достоєвського, іменами героїв якого називав персонажів своїх власних творів. Звісно, впливу не менш «психологічного», але «буржуазного» В. Винниченка пролетарський автор не визнавав. Втім, як письменник М. Хвильовий постав не лише з клясичної російської літератури, адже він також продукт подальшого декадентства, сформований творчістю А. Бєлого, Л. Андрєєва, Ф. Сологуба, М. Арцибашева. «Я не фаталіст, але одне сектантське повір’я збуджує в мені похмуру впевненість», — хвилюється М. Арцибашев у «Нотатках письменника». «Я не символіст, а вони на мене лізуть…» — відгукується Редактор Карк в одноіменній новелі М. Хвильового, а сам автор у «Вступній новелі» зізнається: «Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нічого ориґінального. Вони мають рацію: весь я в лабетах пільняківщини та інших серапіонових братів».
Мелянхолійно-розпачливі імпресії М. Хвильового з романтично-розхитаним ритмом оповіді, суржиковою мовою та антихудожнім, себто не вигаданим, а скопійованим натуралізмом зараховують до «формалістичного» ґатунку безсюжетної прози. «Безсюжетність» творів М. Хвильового довгий час залишається складною теоретичною та історико-літературною проблемою. Його «одноразові» новелі називають то «лірико-імпресіоністичними», то «фрагментарними», то «орнаментальними». «Тепер про форму, — визначався сам автор. — Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме відси й іде розхристаність і зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років (я думаю прожити сто п’ятдесят)».
Портрет В. Блакитного. Художник М. Жук. 1926 рік
Мабуть, через те, що від часу «вольтер’янської» антимоди минуло менше, ніж сто п’ятдесят ювілейних років, відсутність відповідної назви щодо писань М. Хвильового не надто бентежить наше літературознавство. Брак визначення тих писань у клясичній системі жанрово-періодичних елементів радянського літературознавчого лексикону змушує дослідників змиритися з розхристаністю «безсюжетного» доробку М. Хвильового, пояснюючи це тим, що «ліричний, імпресіоністичний стиль був пов’язаний із самою атмосферою часу, потребою знайти небувалі барви для відтворення подій, свідками яких вони лише кілька років тому були» (В. Агєєва). У принципі, «безсюжетність» як свідома позиція, а не безпросвітна «революційна» стихійність пояснюється іншими «конструктивними» чинниками канцелярського кшталту. «Прикладами безсюжетних текстів можуть бути календар, телефонна книга чи ліричний безсюжетний вірш», — значить Ю. Лотман. Мовляв, «саме те, неможливість чого стверджується безсюжетною структурою, складає зміст сюжету». Найкраще цей «жанровий» феномен роз'яснив прагматичний романтик Ю. Олєша. «Розумієш, — учив він В. Катаєва письменницького ремесла, — можна написати будь-яку дурню, але варто завершити її метафорою на зразок: „Він ішов, а в спину йому дивилися сині очі городів“, і текст заграє. Буде справжня література». Про те саме свідчить М. Хвильовий: «Мова. Мова моїх творів надзвичайно кострубата. Окремі вирази бувають буквально безграмотні. От приклад: „Балачки його нічого собою не уявляли“».