Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— А коли не мали й на думці, — ображено пирхнула каторжна молодичка, — то навіщо ж хапати руками те, що вам іще не належить? — І образа її була цілком законною задля всякої дами, що знає й цінить свою принадність. — То це був обман? — спитала вона.
— Обман, пшепенькна пані, — ґречно й галантно вклонився Роздобудько.
— А за обман? Б’ють по пиці? Так? Чи не так?
— Так, так, — мусив хоч-не-хоч погодитись сторонський панок. — На мене чорт ману пустив, шановна пані.
— Ману?
— Мені здалось… — і пан Оврам Роздобудько, аж наче запишавшись, замовк.
— Що ж вам здалось, пане Овраме?
— Мені здалося, буцім ви — зовсім не ви.
— А хто ж?
— Е-е… Ні, не скажу!
— Та хто ж таки?
— Одна шляхетна дівчина.
— Яка ж то дівчина?
— Одна-єдина дівчина… одна в Калиновій Долині панна… що своєю красою може наблизитись до вас.
— До мене?! — здивувалась молоденька Купиха. І спитала: — Чи не Ярина Подолянка?
— Хто ж іще!
— Навіщо ж ви про це говорите мені?
— Шукаю спільницю.
— В якому ділі? — спитала пані так звабливо, що повнокровному Оврамові й знову скортіло помацати її руками.
— Я кохаю Ярину-Кармелу, пані, — пренахабно збрехав він.
— Ви?! — зареготала Купиха.
— Шалено!
— А вона вас?
— Все в руках Господніх.
— Де ви зустрічалися з нею?
— Це допит?
— Вона чорнява чи білява?
— Чорнявенька, еге ж.
— А очі?
— Очі… сині… так.
— Вона білява з чорними очима. Ви її ніколи не бачили!
— Я закохався по портрету.
— По портрету… чи по розрахунку? — І спитала: — А хто писав портрет?
— Не знаю.
— А де ви його бачили?
— В Неаполі.
— А чи не в Римі?
— Чому це ви — про Рим?
— А так просто… — І запитала знов: — То ви сюди — не по скарби?
— Найдорожчий скарб — Ярина Подолянка, пані!
— Ви прибули просити в пана біскупа згоди на шлюб?
— Ніхто мені згоди не дасть. Я приїхав сюди… її вкрасти.
— Для себе? Чи…
Оврам не відповів.
Татарка Патимé за пурпуровою китайською запоною внутрішніх прихованих дверей сахнулась і замалим не скрикнула.
Ледве не задихнулася в ту мить і пані Роксолана Купа.
Спритно та звично тамуючи несподівану радість, але не вміючи згасити блиску своїх чудових очей, що раптом спалахнули палючим вогником зловтіхи, вона сказала байдужісіньким голосом:
— Я зараз гукну гайдуків, пане Овраме, і звелю вас…
— Не звелите. Ні.
— Аж ось побачите!
І пані Роксолана, спокійно взявши на столі маленьке срібне калатальце, задзвонила.
— Мадам! — тихо скрикнув гарнесенький пан Роздобудько, злегка ляснув пані Купу по руці, і дзвоник тихо покотився по встеленій килимом підлозі.
Патимé ледве стрималась, щоб не кинутись на поклик дзвінка: на порозі вже став прездоровий гайдук, охоронець і наперсник пані Роксолани, Лука Заплюйсвічка, і татарочці можна було не поспішати на кликання своєї господині.
— Знайди пана обозного! — звелів гайдукові Оврам Роздобудько, начебто він сам оце й дзвонив у срібне калатальце.
Гайдук скоренько вийшов, а пан Роздобудько, потираючи щоку, що вже добре й посиніла, хутко заговорив:
— Зараз примчить ваш пан обозний. Але ви йому не скажете ні слова… про мій таємний замір проти панни Кармели Подолянки.
— Скажу.
— Не скажете. І ось чому…
— Скажу!
— По-перше: Пампушка в моїм ділі — не завада. Він єпископа ненавидить за те, що став той у Мирославі полковником, заступивши дорогу йому самому. Отже, пан обозний буде тільки радий, коли владичиній небозі що-небудь приключиться знов.
— Пане! — покрикнула на нього Роксолана.
— По-друге, — провадив далі Роздобудько. — Ви й самі її, чаровна пані, ладні проковтнути, Подоляночку, живцем: вона ж козацькою своєю вродою покорила чи не всю Європу! Ось чому ви…
— Я ладна проковтнути панну? Я?!
— Ви, красна пані.
— Лжа! Брехня! — І молоденька господиня, мов на гарячому спіймана, затупотіла бистрими ніжками. — Брехня, брехня, брехня!
— Чому ж брехня? Адже охоче лишитесь ви, пані, єдиною, неперевершеною окрасою всієї Долини. Крім того, мені розповідали пильні люди, як зиркали ви нині на якогось молоденького голодранця… люто зиркали саме в ту мить, коли той, необачний, очі витріщав на Подолянку. Ну?
— Хто вам таке сказав?! — жахнулась Роксолана.
— Хто сказав? Один відомий вам… Хоч ні! — І всевіда схаменувся, поклавши не зраджувати шпигунського усердя куценького ченчика. — Ваш божественний рум’янець, спалахнувши зараз, уже вас виказав, і ви не зможете нічого заперечити. Та й ляпаса мені ви затопили… — І він потер собі зелену щоку. — Таких міцних поличників я ще ніколи не хапав, бо жодна серцем вільна дама ніколи не відмовить такому нахабі, як ваш покірний слуга. Тож ляпаса вліпили ви мені… чи не тому, що мрієте про когось іншого, мадам… хоч би й про того ж таки босоногого молодика?