Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Уваги п. Дятлова, нам здається, потребують деякого обмеження. Ліричний характер Франкової поеми не підлягає ніяким сумнівам, але чи не гріх установляти такі прямолінійні алегорії? Тлумачити «Мойсея» як послідовну алегорію — чи не значить це принижувати його поетичну вартість?
1918
Ів. Манжура. Поезії{68}
З додатком біографії, написаної д. Щукіним. Видавництво «Сіяч», № 37. Черкаси, 1918. Стор. ХІІ+81. Ц. 1 карб. 25 коп.
Ів. Манжура — одна з найбільш призабутих, а разом з тим найбільш інтересних постатей в історії української поезії. Харків’янин родом, бурлака з натури, він все своє життя «не мав де главу приклонити». За дитячих літ з своїм бурлакою-батьком блукав по Харківщині та по Курщині, юнаком воював в Герцоґовині, потім працював в катеринославських часописах, брався за видання популярної літератури, збирав етнографічні матеріали. Тиняючись по чужих кутках, занедужав на плеврит і по весні 1893 р. умер сорока двох літ, забутий в часі смерті навіть найближчими своїми приятелями. Збірник його поезій під назвою «Степові думи та мотиви» випущено було в Петербурзі р. 1899 під редакцією проф. О. Потебні, але значна частина його літературної спадщини побачила світ лише років 15 по його смерті; деякі праці його загубилися зовсім, деякі ще й досі лишаються в рукописах.
Деякі поезії Манжури користаються популярністю: «Лілії» («У пишних палатах якогось маґната»), «Нечесну» («Як билинонька в полі зів’яла») і «Степ» («Гей ти степ широколанний») можна зустріти по всіх антологіях та декламаторах, — але в цілому Манжуру як поета знають мало.
Творчість його небагата на мотиви: селянське горе, степ і степова природа, бурлацьке вольне життя — от і всі теми Манжури. Часами в його поезіях відчувається його власна загорьована доля:
Не хрещатим барвіночком,
не запашним василечком
життя наше процвіло, —
лихе горе та бідонька,
мов гірка та лебідонька,
його змалку поросло.
(«До товариша»)
Часами видко в них гірку іронію над самим собою. Така, напр., поезія «Бурлака». Широким степом бреде бурлака «в заброди до моря»: обідрана свита, облізла шапка і — необмежена воля; бреде бурлака і питається в могили:
Ой скажи ти, стародавня
козацькая нене!
кому жити ще так славно
у світі за мене?
(«Бурлака»).
А от картина бурлацького похорону:
Не кадили, не світили
і дяки тоді не піли,
як в неділеньку раненько
поховали бурлаченька
край зеленого байраку
Товариша-небораку.
(«Бурлакова могила»)
До найкращих поезій в збірнику, помимо зазначених, відносяться: «Босяцька пісня», «Сон», «Розкіш-доля», «Бурлака» («Та вже весна, та вже красна»), «Старосвітська молитва».
Мова у Манжури чудесна, колоритна; багато зменшених форм іменників («Святая Покрівонько», «лихе горе та бідонька»), часто зустрічаються повні форми прикметників. Вірш співучий і мелодійний; епітет — яскравий та виразний, епітет народної пісні.
Доданий до збірника біографічний нарис д. П. Щукіна змістовний і читається з великим інтересом. Не шкода було, коли б цей нарис вийшов трохи довшим. Коли не лічити давньої статті проф. Сумцова, брошури д. Бикова та передмови до посмертних творів поета в «Л. н. віснику», про Манжуру нашому читачеві невідомо сливе що нічого.
Товариство «Сіяч» зібрало докупи і видало великим томом 28 оповідань п. Нат. Романович, що на протязі останніх десяти років містилися на сторінках «Літ. вісника» та інших українських часописів.
Перші з тих оповідань помічено ще 1904—1909 роками і належать, власне, до типу т. зв. «поезій в прозі». Слабенькі і невиразні, вони явно писані рукою дебютанта. Такі: «Богиня революції», «Похорон» і зроблене в дусі мініатюр Стефаника «В безмежну далечінь».
