Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Візит Скубішевського до Мінська в жовтні 1990 р. зазнав фіаско, оскільки перед польським міністром постала низка складних історичних проблем, які його політика чітких двосторонніх відносин з майбутніми національними державами намагалась уникати. Водночас Горбачов тиснув на Литву, щоб та відкликала свою декларацію про незалежність, намагаючись досягнути цього за допомоги Білоруської РСР. Знаючи, що Вільнюс був об'єктом історичних претензій білорусів, поляків і литовців, ми можемо зрозуміти підстави такої тактики. Радянська Литва отримала Вільнюс як свою столицю завдяки політиці Сталіна під час Другої світової війни. Коли 10 березня 1990 р. Литва проголосила незалежність, Горбачов пригрозив віддати Вільнюс комусь іншому, і литовці цілком серйозно сприйняли цю погрозу. Комуністична партія Білорусі підтримала ці маніпуляції радянського центру. 29 березня 1990 р., після зустрічі з Горбачовим, білоруське Політбюро оголосило, що в разі проголошення Литвою незалежності Білоруська РСР висуне свої претензії на Вільнюс[534].

Офіційний білоруський реваншизм підтримав радянську політику і міг посилатися на прочитання історії національною інтелігенцією, відповідно до якого Білорусь не підписувала жодного договору, що передавав би колишні польські території Литві, а відтак в умовах перебудови вона більше не була нічим зв'язана. Білоруський реваншизм був суголосний баченню Білорусі як відродженого Великого князівства Литовського зі столицею у Вільнюсі. Провідні білоруські діячі згадували Вільнюс XIX ст. як колиску білоруського національного руху і міжвоєнний Вільнюс як батьківщину їхніх політичних попередників. Вони уявляли собі, що білоруська незалежність означатиме відновлення Великого князівства Литовського, а отже, «повернення» Вільнюса Білорусі. У 1989 р. на запрошення литовського «Саюдісу» Білоруський народний фронт провів у Вільнюсі установчий з'їзд, розчарувавши господарів заявою про теперішню литовську столицю як білоруське місто. Влітку 1990 р. провідні представники білоруської опозиції запропонували литовським національним діячам створити федерацію, але тих ця ідея не зацікавила[535].

Візит польського міністра закордонних справ до Мінська в жовтні 1990 р. оживив істерію давніх суперечок. Представники білоруської комуністичної влади заявили Скубішевському, що, оскільки Білорусь не була стороною повоєнних домовленостей, вони не мають повноважень підписувати угоди про підтвердження кордонів 1945 року. Попри те, що Польща була єдиною суверенною державою, зацікавленою в підтримці білоруської незалежності, місцева опозиція на якийсь момент потрапила в пастку історичного мислення. Білоруські патріоти скаржились на польський «терор» проти білорусів у Польщі (якого не було), згадували про «етнічну» білоруську територію в складі Польщі та пропонували мирне територіальне врегулювання з урахуванням цих «етнічних» реалій. Водночас вони побоювались, що Польща захоче повернути території, які Сталін забрав у неї й віддав Білоруській РСР наприкінці Другої світової війни. 1945 року Литовська РСР отримала Вільнюс, але саме Білоруська РСР здобула більше колишніх польських територій. Також більшість білоруських національних діячів вірили, що поляки в Литві насправді були білорусами, яким треба повернути їхню справжню національну ідентичність, і було б найкраще, якби це сталось у відновленому Великому князівстві Литовському, до якого увійдуть білоруські, литовські та деякі польські землі[536].