Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
Державою-наступницею СРСР стала Російська Федерація. Готовність Польщі сприймати останню серйозно не принесла їй особливої вигоди: після розпаду Радянського Союзу Російську Федерацію серйозно сприймали всі. Оскільки вона не мала окремої республіканської комуністичної партії, там не було російських «національних комуністів», що були готові вести переговори, як у випадку з Україною, чи очолити національний рух, як це було в Литві, чи побачити в Польщі зразок для демократичних перетворень і стосунків між опозицією і владою. Оскільки небагато російських національних діячів, якщо взагалі хоча б хтось із них, розглядали розпад СРСР як щось позитивне для своєї нації, їхня позиція не надто відповідала настроям їхніх колег у Східній Європі[532]. Російські дисиденти не вважали, що можуть чогось навчитись від Польщі, тому досвіду дружніх контактів між опозиціонерами двох країн фактично не було. Через це другий і третій напрямки польської східної політики не мали великого значення у відносинах з новою російською державою.
З іншого боку, успішним виявився перший напрямок (зв'язки з центральним радянським урядом у Москві): міждержавний договір й угода про виведення військ уже були узгоджені з центральною радянською владою. Дуже швидко, в травні 1992 р., Польщі вдалося підписати два договори з Російською Федерацією. У пришвидшеному темпі ці переговори повторили всі моменти попереднього етапу: зверхність російських військових, «клаузули безпеки» міністерства закордонних справ і, зрештою, підписання угоди на бажаних для польської сторони умовах. У жовтні 1992 р. останні російські військові частини залишили Польщу[533]. Хоча обнадійливих моментів для майбутніх російсько-польських відносин було небагато, у 1990–1991 рр. політика «двох напрямків» заклала правовий грунт, надала політичний імпульс і створила прецедент у переговорах для швидкого розв'язання нагальних питань у 1992 р. З огляду на те, що російсько-польські відносини з часом лише погіршувались, така швидкість мала непересічне значення.
Візит Скубішевського до Мінська в жовтні 1990 р. зазнав фіаско, оскільки перед польським міністром постала низка складних історичних проблем, які його політика чітких двосторонніх відносин з майбутніми національними державами намагалась уникати. Водночас Горбачов тиснув на Литву, щоб та відкликала свою декларацію про незалежність, намагаючись досягнути цього за допомоги Білоруської РСР. Знаючи, що Вільнюс був об'єктом історичних претензій білорусів, поляків і литовців, ми можемо зрозуміти підстави такої тактики. Радянська Литва отримала Вільнюс як свою столицю завдяки політиці Сталіна під час Другої світової війни. Коли 10 березня 1990 р. Литва проголосила незалежність, Горбачов пригрозив віддати Вільнюс комусь іншому, і литовці цілком серйозно сприйняли цю погрозу. Комуністична партія Білорусі підтримала ці маніпуляції радянського центру. 29 березня 1990 р., після зустрічі з Горбачовим, білоруське Політбюро оголосило, що в разі проголошення Литвою незалежності Білоруська РСР висуне свої претензії на Вільнюс[534].
Офіційний білоруський реваншизм підтримав радянську політику і міг посилатися на прочитання історії національною інтелігенцією, відповідно до якого Білорусь не підписувала жодного договору, що передавав би колишні польські території Литві, а відтак в умовах перебудови вона більше не була нічим зв'язана. Білоруський реваншизм був суголосний баченню Білорусі як відродженого Великого князівства Литовського зі столицею у Вільнюсі. Провідні білоруські діячі згадували Вільнюс XIX ст. як колиску білоруського національного руху і міжвоєнний Вільнюс як батьківщину їхніх політичних попередників. Вони уявляли собі, що білоруська незалежність означатиме відновлення Великого князівства Литовського, а отже, «повернення» Вільнюса Білорусі. У 1989 р. на запрошення литовського «Саюдісу» Білоруський народний фронт провів у Вільнюсі установчий з'їзд, розчарувавши господарів заявою про теперішню литовську столицю як білоруське місто. Влітку 1990 р. провідні представники білоруської опозиції запропонували литовським національним діячам створити федерацію, але тих ця ідея не зацікавила[535].
Візит польського міністра закордонних справ до Мінська в жовтні 1990 р. оживив істерію давніх суперечок. Представники білоруської комуністичної влади заявили Скубішевському, що, оскільки Білорусь не була стороною повоєнних домовленостей, вони не мають повноважень підписувати угоди про підтвердження кордонів 1945 року. Попри те, що Польща була єдиною суверенною державою, зацікавленою в підтримці білоруської незалежності, місцева опозиція на якийсь момент потрапила в пастку історичного мислення. Білоруські патріоти скаржились на польський «терор» проти білорусів у Польщі (якого не було), згадували про «етнічну» білоруську територію в складі Польщі та пропонували мирне територіальне врегулювання з урахуванням цих «етнічних» реалій. Водночас вони побоювались, що Польща захоче повернути території, які Сталін забрав у неї й віддав Білоруській РСР наприкінці Другої світової війни. 1945 року Литовська РСР отримала Вільнюс, але саме Білоруська РСР здобула більше колишніх польських територій. Також більшість білоруських національних діячів вірили, що поляки в Литві насправді були білорусами, яким треба повернути їхню справжню національну ідентичність, і було б найкраще, якби це сталось у відновленому Великому князівстві Литовському, до якого увійдуть білоруські, литовські та деякі польські землі[536].
532
Brudny Yitzhak. Reinventing Russia. — Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 2000. — p. 262 і далі.
533
Roszkowski Wojciech. Polska // Europa Srodkowo-Wschodnia 1992 / Beylin Marek (red.). — Warszawa: PAN, 1993. — s. 273; про договори, підписані в травні 1992 р., див.: Kostrzewa-Zorbas. The Russian Troop Withdrawal from Poland. — p. 132.
534
Kultura, 512 (1990). — s. 87–88; Buran Stephen. Belarus and he «Belarusian Irredenta» in Lithuania // Nationalities Papers, 25, 4 (1997). — p. 645; Senn Alfred Erich. Gorbachev s Failure in Lithuania. — New York: St. Martins, 1995. — p. 73, 115.
535
Про 1989 p. див.: Prazauskas Algimantas. he Influence of Ethnicity on he Foreign Policy of he Western Li oral States // National Identity and Ethnicity in Russia and he New States of Eurasia / Roman Szporluk (ed.). — Armonk, N.Y.: M.E. Sharpe, 1994. — p. 165. Про 1990 р. див.: Kultura, 517 (1990). — s. 120.
536
Про візит польського міністра йшлося в моїй розмові з Яцеком Чапутовичем, Варшава, 9 вересня 1997 р.; Skubiszewski. Polityka zagraniczna. — s. 272; Gawin adeusz. Ojcowizna. — Grodno, Lublin: Fundacja Pomocy Szkolom Polskim na Wshodzie, 1993. — s. 65; Gazeta Wyborcza, 16 жовтня 1990 p. — s. 1; 18 жовтня 1990 p. — s. 6; 22 листопада 1990 p. — s. 6; Kultura, 519 (1990). — s. 102–106; ibid., 560 (1994). — s. 19. Про територію та меншини див.: he Citadel of Communism. An Interview with Vintsuk Vyachorka // Uncaptive Minds, IV, 3 (1991). — p. 39–49; Kultura, 505 (1989). — s. 106–107; RFE/RL Research Report: Weekly Analyses from the RFE/RL Research Institute. — Munich, New York: Radio Free Europe/Radio Liberty, 1, 37 (18 вересня 1992 p.). — p. 41–45.