Пробуджені фурії

Вона дивилася так, ніби не знала мене. Я дратівливо махнув рукою.

— Ой, та годі, Вірджиніє. Ми обоє чворили й гірше на стількох планетах, що я їх усі й не пам’ятаю.

— У тебе посланська пам’ять, — заніміло промовила вона.

Я знову махнув рукою.

— Образно кажучи. На сімнадцятьох планетах і п’ятьох супутниках. І на тому штучному поселенні в Області Невського. І…

— Ти забрав їхні пам’яті?

— Йозефа й жерців, так.

— І знищив їх?

— Нащо б я їх нищив? Вони саме цього б і хотіли. Посмертного забуття. Щоб не повертатися. — Я повагався. Але тепер зупинятися було вже даремно. І якщо не довірятися Відаурі, то тоді вже й нема кому. Я прочистив горло й тицьнув пальцем на північ. — Отам, у Трав’яному Обширі, в мене серед гайдуків є друг. Серед інших ділових ініціатив, він розводить болотяних пантер для боїв у ямах. Іноді, якщо вони годящі, він вживлює їм кортикальну пам’ять. Таким чином він може завантажити поранених переможців у свіжі чохли й змінити шанси.

— Здається, я знаю, до чого йде.

— Точно. За певну платню він бере в мене пам’яті й завантажує їхніх жителів у тіла якихось близьких до пенсії пантер. Ми даємо їм трохи часу зжитися з цим, а тоді вкидаємо у ями нижчого рангу й дивимося, що з того виходить. Цей друг заробляє непогані гроші на матчах, в яких б’ються люди, яких завантажили в тіла пантер. Скидається на те, що навколо таких боїв у певних колах сформувалася якась хвора на голову субкультура. — Я перехилив банку з кавою і оглянув гущу на дні. — Мені здається, що зараз вони вже геть навіжені. Навряд чи воно дуже весело бути замкненим в голові чогось настільки чужого, не кажучи вже про те, що треба до останнього кігтя й зуба битися за своє життя у болоті на дні ями. Навряд чи в них ще залишилися свідомі людські думки.