Книга дивних нових речей

Тривалий час після цього випадку Пітер жив зі страхом, що якась добра душа захоче почастувати його стравою з личинок. Оазяни завжди приносили йому перекусити і — хтозна — ну ж бо вони вирішать, що білоквіт йому вже набрид. А ось і дивинка-лагоминка для отця Пітера!

Він знав, що відраза була нерозумною, адже така їжа, без сумніву, була б смачною і, ймовірно, корисною. До того ж Пітерові було відомо, що кожна країна має свої кулінарні особливості, які викликають огиду в перебірливих іноземців: велетенські очі тунця, молочко тріски і восьминоги живцем у японців; страви з козячих голів у африканців; у китайців — суп із ластівчиного гнізда, яке насправді є слиною пташки, тощо. Якби Пітерові довелося проповідувати в одній із цих країн, цілком імовірно, що його було б пошановано котримсь із цих делікатесів. Узяти б навіть той італійський сир, гнилий і з личинками. «Касу марцу». (Просто дивовижно, що Пітер зумів пригадати, як називається цей сир, про який він читав, либонь, одного разу в журналі багато-багато років тому, тоді як іще вчора йому випала з пам’яті назва вулиці, на якій він жив.)

Звісно, Пітерові ніколи не доводилося куштувати жоден із цих заморських наїдків. Досі він проповідував тільки в Англії. Найекзотичнішою стравою, яку йому подавали колись, була чорна ікра на благочинному зібранні в Бредфорді, і неприємно Пітерові було не через те, що ікра — це риб’ячі яйця, а через ту купу грошей, яку організатори витратили на бенкет, тимчасом як мали на меті збирати кошти для допомоги міським безхатькам.

Хай там як, ішлося не про личинки per se[40]. Річ була в тому яскравому спогаді про матір Номера Один, у тому зв’язку між нею та личинками, що живилися її плоттю, зв’язку, який, посилений емоціями, не хотів нікуди подітися з Пітерової пам’яті. Його розум відмовлявся осягнути, як син померлої зможе їсти харч, приготований у такий спосіб.

На це питання, як і на багато інших, Господь доволі своєрідним чином надав відповідь, яка все прояснила. Одного вечора Обожнювач Ісуса Номер Один прийшов до церкви з кошиком, повним їжі. Вони сіли разом на ліжко за кафедрою, і Номер Один мовчки виклав усе перед Пітером. Пахло смачно, і страви були ще теплими. Там був суп із білоквіту в грибній подобі та кілька куснів хліба з цієї ж рослини, із рум’яною шкоринкою та білою м’якушкою, просто з печі.

— Як добре, що це білоквіт, — мовив Пітер, вирішивши бути відвертим. — Я боявся, що мені принесуть щось із тих... істот, яких ви збирали з тіла твоєї матері. Я не думаю, що зміг би це їсти.