Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Слава знаючого й везучого шукача золотих скарбів пішла не тільки по всій Україні. Пана Оврама Роздобудька не раз уже кликали й до Неаполя, до Барселони, до Варшави, і він знаходив те, чого жадало несите панство світу.

Отож, зустрівши Роздобудька на базарі й одблагавши від прикрої халепи, пан полковий обозний потяг копача до свого дому, збагнувши, що його Бог послав за тую купу ладану, щедро скурену серед степу: бо хто ж був йому потрібен, як не цей копач, і саме зараз, коли пан Купа вирішив добути з-під землі козацьке золото?

Пан Купа не відав, звісна річ, за чим прибув сюди цей Роздобудько і хто його послав.

Не знав і того, що шукайло сюди з’явився ще й на запрошення вітця Мелхиседека, котрий, передбачаючи близький початок нової війни, мав намір видобути з землі поховане запорозьке добро, щоб воювати не з порожнім капшуком.

Він просто думав, Купа-Стародупський, що чепурненький пан Оврам прибув сюди шукати золота для Однокрила, а чи для короля польського, а чи для курфюрста саксонського, а чи для багатих іспанців, — словом, для того, хто більше йому заплатив.

Поки ж пан Купа, на заклик куценького вітця Зосими, який сьогодні (чоловік небезпечно-розумний) клеїв дурня і вдавав, буцім побратимський герць здається йому сваркою між Козаком і архієреєм, покіль пан Купа дивився на дружній двобій, мазунчик добрих панійок, яким він у всіх країнах, де йому довелось побувати, завжди і скрізь притьмом припадав до душі, а потім і до тіла, — тож і тепер, розуміючи, як він зараз потрібен у цьому домі, був спробував нахабно й недвозначно полапати звабливу господиню, але тут же спіймав за того лапаса такого ляпаса — аж пика йому почервоніла, а потім і зелена стала, бо ручка в Параски-Роксолани була нівроку замашненька, — аж йому джмелі в голові загули від того мордаса. А що були обоє заклопотані з’ясуванням стосунків, то й не помітили, як на порозі, за пурпуровою запоною, нечутно виникла, приваблена ляскучим ляпасом, покоївка пані Роксолани, татарка Патимé, недавня харемниця, тобто приспанка, наліжниця товстенького ласунчика пана Купи, котрого невільниця ненавиділа не менше, як саму пані, від чого й природний ординський слух у неї розвивався дужче, ніж це треба караван-сарайській дівчині, і саме в такій мірі, як це потрібно будь-якій покоївці.

— Ну? — витираючи після завданого ляпаса свою важкеньку ручку, з чарівною посмішкою приязної господині спитала пані Роксолана. — На що саме ви мені хотіли натякнути, ваша мость?

— Слічна пані Роксолана просто не зрозуміли моїх намірів, — потираючи щоку, спантеличено мовив пан Оврам.

— Які ж то в пана були наміри? — поцікавилась скора на руку господиня.

— Я ж бо не мав і на думці… нічого такого, мила пані!