Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Може, тепер просто платимо проценти?» Так казала Магда і, напевно, не висловила всього, що нуртувало в ній, але точно схопила саму суть, хай інтуїтивно, а може, вона тоді думала про це більше, ніж він, чекала від нього відповіді й не дочекалась, але цим своїм «чому» протестувала, бунтувалась, виходить, була за спрощення, всі за спрощення, мати теж, хоч і по-своєму; Бартек сказав: «У мене нема ніяких намірів», і, мабуть, говорив щиро, але це означало, що він полишає рішення йому, Каролю.
Рішення — на диво важке слово. Якби Смоляк мав дар ясновидця, він мусив би заарештувати секретаря повітового комітету партії. Але рішення прийняв би не сам, звернувся б у Познань.
— Беру все на себе, — сказав Кароль.
— Як це розуміти?
— Буквально. У крайньому разі можеш сказати, що я тебе шантажував. У крайньому разі, тобто коли б виявилось, що це помилка, що це зрада, злочин. Отже, можеш сказати, що я заткнув тобі рота. Або що ти нічого не знав, як хочеш. Кажучи «все», я маю на увазі не тільки формальний бік — кару, ганьбу. Річ у тому, що я не хочу ділити з тобою… ні, я не так висловився, не хочу, не можу, не маю права скидати на твої плечі ще один тягар, те, що коротко можна було б назвати моральним риском, співучастю…
— Ти щось плутаєш.
— Я ж не ясновидець. Не можна цілком виключити і того, що Бартек не такий, яким я його бачу. Я знаю про нього більше, ніж ви всі, навіть більше, ніж Петер, його друге «я», але не можна знати про іншу людину всього. І я не хочу обтяжувати тебе можливими наслідками моєї помилки, які можуть зашкодити й партії. Ти це розумієш?
— Так. Але це вже не вдасться зробити. Коли вже я знаю, коли я став свідком…
— Звірся на мене, Чеславе. В одному ти можеш не сумніватися; що я не маю таємних намірів, що… що я не дворушник, що… я не ворог.
Він вимовив останнє слово і раптом відчув, що перед ним наче зовсім чужа людина, яка не розуміє, про що річ, і тільки з чемності вдає, ніби слухає.
— Ніколи я не допускав такої гадки, — сказав Чеслав, — до того ж не думай, що сперечатися з тобою так легко, але мені здається, що є певні межі таких понять, як, наприклад, вірність, і цих меж переступати не можна. Ніколи. Ні за яких обставин.
— І я так вважаю.
— Ти кохаєш Магду?
Цього запитання Кароль не сподівався, він збентежився і відразу ж насторожився.
— Це до справи не стосується, не має з нею нічого спільного.
— А може, й має.
Колись Ксавера пожартувала: «Пан Чеслав закоханий у братову. Це вже третій». Дурна, безмозка Ксавера, її завжди страшенно цікавлять чужі почуття. Не можна вірити цій старій істеричці, обділеній ласкою, вона меле несосвітенні дурниці.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Може, спитати, якої вона думки?
— Ти наївний. Ти все-таки ще дуже молодий.
— Це не аргумент.
— Не розумієш, що її не можна цим хвилювати, тим більше в такому стані, ти ж знаєш.
— А може, їй хочеться, дуже хочеться щось тут сказати?
Щиросердий, шляхетний і наївний хлопчина. Але доведеться проковтнути і це.
— Вона ще встигне, можу ручатися, Чеславе, ще встигне. А щодо того, чи кохаю її, то…
— Пробач мені.
Увійшов Бартек, очі в нього блищали. Певно, в Петера була з собою горілка.
— Що чувати?
— А що тебе цікавить?
— Радитеся про мене, але без мене.
— Ти сам нас випровадив.
— Я хочу вам щось сказати, дорогі брати. — Бартек злегка похитувався. — Нічого ваші наради не дадуть, не буде з них ніякого пуття, ніякої користі. Ви накинули мені одну смерть, красиву, але невдалу. А другу я собі заподію сам, коли схочу і як схочу. Я знаю, мені не дозволено жити, не заперечуйте, не будьте лицемірами, мені дозволено вмерти, так, справді, дозволено, дозволено! Чуєте? Не з чиєїсь примхи, не за встановленим ритуалом. Не тіште себе надією, любі хлоп’ята, — бачите, я кажу це без серця, хоч і не без жалю, — не тіште себе надією, що ви щось вирішите відносно мене, моєї справи, моєї долі, допоможете чи зашкодите, врятуєте чи погубите. Вам уявляється, що це у ваших руках. А втім, це навіть не ваша фантазія, просто ви так гадаєте, так дивитесь на речі. Ви тільки забули, любі хлоп’ята, що ваші проблеми, навіть пов’язані з моєю особою, з живим трупом, вже не є моїми проблемами й анітрохи мене не обходять. Ви мені не допоможете і не зашкодите, але дозвольте запевнити вас, що і я вам не завдам шкоди, більше не завдам шкоди ані вам, ані вашій роботі, вашій справі, а в мене вже немає справи, немає вже ніяких справ у цьому найкращому із світів, проте, це зовсім не значить…