Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Магда плакала, не ховаючи сліз.
— Наше кохання. Було щось, що ми так називали, це було прекрасно, чудово, тоді, в тих умовах, за тих обставин. Нині обоє ми стали зовсім іншими, те, що трапилося за цей час з тобою і зі мною, — не сон, а навіть сни…
— Бартеку, Бартеку, що ти кажеш? Я тебе зовсім не розумію, не впізнаю…
Колись вона говорила те саме, що нічого не розуміє.
Він не пам’ятав, про що тоді йшлося. Про Модеста? А може, про її батька? Але говорила точнісінько так само, зі страхом і водночас із довірою, яка обеззброювала; хотілось пояснити їй усе до кінця, викликати усмішку на її обличчі. Була ніч. І зараз ніч. Але то було десь-інде.
В лісі, а може, в копиці сіна, або на дорозі, де пахли акації. Співав соловейко, а може, йшов дощ. Колись давно.
Треба було обняти її, пригорнути до себе, заглянути в очі. В очах живе душа людини, тим-то за часів середньовіччя осліпляли. Пояснювати треба мовчки. Так народжується найглибша довіра між двома молодими людьми, захопленими одне одним. Потім кажуть: кохання.
— Нащо ти прийшла? Нащо ти прийшла сюди?
— Зараз піду.
— Я хотів, я ще раз спробував бути чесним перед Каролем, хоча б перед ним, він повірив мені, понад усякі сподівання. Я хотів допомогти йому. А в чому я міг би ще йому допомогти? Він там… Він із Чеславом, інші — теж, а я? Нащо ти прийшла, нащо?
Магда йшла, не чуючи лютого морозу. Спинялась і прислухалась, але не тому, що боялась погоні або чужих очей, які нишком стежать за нею, намагаючись викрити її таємницю. Вона прислухалась до того, що робилося в неї під серцем, — лічила перші несміливі рухи дитини. Син Кароля. Чи справді син?
— Мені треба було пройтись, мамо.
— Так, дитино, ти повинна рухатись. Але чому в цю пору?
— Мороз такий славний. Ти, мабуть, думаєш, що я була в Бартека, еге ж? Признайся, мамо, ти так думаєш?
— Ні, дитино. Але до нього не треба ходити.
— Чому?
— Можуть дізнатися про це.
— Кароль?
— Люди здогадаються, що він там. А Кароль дзвонив, питав про тебе. Я сказала, що ти вийшла прогулятись, і він зовсім не здивувався. Сказав, що подзвонить іще.
Подзвонить. Він тепер тільки телефонує. Їздить по всім повіті зі Смоляком, із Сухацьким із ППС чи ще з кимось.
А як не виїздить, то дзвонить по телефону. Коли вже більше нема кому дзвонити, коли вже всіх покартав, вилаяв, проінструктував своїм звичаєм, перше ніж почати те саме заново, телефонує додому. Так думає Магда. Лягла б спати, та Кароль дзвонитиме. Або вночі прийде Чеслав, здійме шум, він ніколи не вкладеться тихо. Тільки цим не вдався в Кароля, а в усьому іншому пішов його слідами, от хоча б ця пристрасть до політики; хлопчак, ще молоко на губах не обсохло, а послухаєш його, то наче доля Польщі й доброї половини світу тільки від нього й залежить, і коли б не він, соціалізму на світі не було б, коли б не він, Чеслав Новак, в якого двоє братів — секретар повітового комітету й небіжчик. Так приблизно думає Магда і плаче в подушку. Дитина ворушиться, неначе вже проситься на світ, а матері байдуже, поділитися б з нею, похвалитись, розповісти про свій чудний неспокій, коли хочеться і сміятись, і плакати, але свекруха скаже: «Атож, дитино, так воно буває». Сама вже забула свої перші материнські тривоги, тепер тільки про Бартека й думає. А хто в цій хаті не думає про нього? Всі, навіть Ксавера, і її гладкий кіт, якби вмів мислити, теж думав би про Бартека. Випровадив її Бартек, прогнав, чому? Тому що самому нікуди й ніяк тікати; від неї тікає, та не втече. Завтра секретар повітового комітету Новак урочисто піде голосувати з дружиною, матір’ю і братом, який уже скинув з шиї брудну перев’язь, ні, він не голосуватиме, ще шмаркач, для цього треба мати двадцять один рік, після голосування секретар роз’їжджатиме й дзвонитиме, певно, навіть не спитає, як вона почуває себе, не дізнається, що його син — чи справді син? — уже ворушиться. Так думає Магда, а перед заплаканими очима Бартекове обличчя, вже поголене, без цієї чудернацької бороди. «Нащо ти прийшла, нащо прийшла?» Якби ж то на це запитання можна було знайти відповідь.
Бартек не чекає відповіді. Крізь обмерзлу до половини шибку дивиться чи то на річку, чи то на білі поля по той бік її, повторює півголосом: «Нащо, нащо?» Петер стоїть позад нього і не сміє обізватись, нарешті каже: