Сучасна польська повість

— Ні, ні! — Мати марно стримує сльози.

— Але твоєму чоловікові, Магдо, я мушу ще дещо пояснити. Стріляв я, справді, в житті багато, останнім разом — у своїх. Не дав себе вбити, не хотів, щоб мене вбили, повісили, не хотів цього, — то був єдиний вихід.

Чеслав, блідий і не схожий на себе, поправляє пов’язку на шиї, підступає на крок.

— Це не міняє суті справи.

— Правда, — каже Бартек, — твоя правда. — І за цю незворушність, за цю дивну згідливість Кароль ладен його зненавидіти.

— Підеш під суд. — Це сказав Чеслав, який зблід ще більше.

— Тільки через мій труп! — Петер стає між ними. — Тільки через мій труп! — І махає порожнім рукавом перед блідим обличчям Чеслава.

— Замовкни, Петере! — владно кидає Кароль.

— Не замовкну! Я… Я…

— Захищаєте його! — спалахує Чеслав. — Захищаєте його, наступника Блиска! Одному він товариш-друзяка, другому брат, комусь син, комусь коханець.

— Цить, щеня! — горлає Петер і тупотить ногами.

— Ти ж, Петере, бачив того лікаря, що не доїхав додому, — каже Чеслав, — бачив наших, порубаних бандитами Блиска, бачив…

— Хлопчисько! Шмаркач! Що ти бачив? Двічі пук-пук, велике діло, і вже герой, суддя, чорт забирай! Ми з капітаном…

— Нащо сваритись? — каже Магда спокійно, майже байдужно.

— Хто по той бік із зброєю в руках, а не з кропилом і молитовником, хто там, той ворог, смертельний ворог, навіть якщо він мій брат, а в минулому герой.

— Це навіть логічно, — зауважує Ксавера й дивиться на Бартека крижаним поглядом.

Кароль розуміє, в чому тут річ, — Ксавера має претензію до Бартека, вважає за особисту образу те, що він знищив ореол героя, яким вона його оточила, її святобливу шану, що він усе-таки не загинув, як її наречений, уланський поручник.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — будьте ласкаві, заберіть маму. Мамо, ми тут повинні самі розібратись, це чоловічі справи. Магдо, будь ласка, прошу тебе.

Магда мовчки бере матір за руку.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — прошу вас не виходити з дому, ні в якому разі, я дам знати в школу, сам сповіщу.

— Бартек, — шепоче мати, і голос її зривається, — Бартек, Бартек, Бартек…

Бартек випустив з руки свою руду бороду, пішов за матір’ю, обійняв її, — здавалось, вона зігнеться, зломиться під вагою цієї двічі простреленої руки, така вона була маленька і квола, — поцілував її в тім’я, в ріденьке попелясто-сиве волосся.

Кароль спостерігав цю сцену без роздратування, він уже був до неї підготований. Був готовий до різних несподіванок.

— Слухай, — звернувся він до Чеслава, — а ти, Бартеку, можеш не слухати, не до тебе мова. Отже, так. Магда думає, що я віддам його під суд, він теж так думає. Мати думає, що я буду його переховувати, і ти так думаєш.

Петер нічого не думає, він знає одне — тільки через його труп. Магда гадає, що я зроблю так, як вона думає — щоб усунути суперника, який буде вічним докором, що я боронитиму власне гніздечко, як робить усякий самець, у тім числі й чоловік, не перебивай, ви потім будете говорити; отож вона думає, що я обстоюватиму свої юридичні, а також моральні права на це гніздечко, одно слово, що я боронитиму своє особисте щастя, якого, до речі, ні в кого не віднімав підступом, отже, тим паче боронитиму його цією найпростішою і заразом несхибною зброєю.