Сучасна польська повість

— Петере, Петере!

— Ну?

— Не кажи нікому, не кажи Каролю, що я тут була.

— Не хвилюй його, Магдо. Дай Бартеку спокій.

— Пусти мене, Петере, благаю. І нікому не кажи ні слова.

Петер поступився, тільки глянув на Бартека, чи той не розсердився.

— Це ти, — сказав Бартек, — я знав, що ти прийдеш.

— Ти не радий?

— Ні.

— Бартеку!

— Вийди, Петере. Здається, не минути щирої розмови з братовою.

Петер вийшов у кухоньку, а вони довго сиділи одне проти одного, не підводячи очей.

— Говори щось, Магдо, а то Петер подумає…

— Я повинна виправдуватись?

— Зовсім ні. Я ні від кого не чекаю виправдувань.

— Я, напевно, збожеволію.

— На це нема ніяких причин. Не треба тільки воскрешати мертвих.

— Знаєш, це було так… так, що я не зумію розповісти, все добре пам’ятаю, кожне слово, кожну свою думку, але досі не розумію, чи то пак знов не розумію. Всі раділи, ні, я не те сказала, мама весь час плакала, але то було свято, таке дивне свято, встановлювали меморіальну дошку, співали «Інтернаціонал», а я була осторонь, зовсім осторонь, не серед них, намагалась уявити собі дядька Миколая і ніяк не могла. Ти слухаєш мене? А то мені здається, що ти зовсім не слухаєш. Я пробувала уявити його, а бачила тебе, ясно, до болю, я впиналася нігтями в долоні, щоб не плакати, не кричати; вони святкували, це були чи то поминки, чи то свято, те й те разом, а я була збоку; якби я вже була твоєю дружиною, якби ми встигли побратись, перше ніж ти пішов на фронт… ми б устигли, але ти не квапився з цим, казав, пам’ятаєш, як ти казав? Що встигнемо ще, коли судилося, а як ні, то нащо мені зоставатися вдовою, так ти казав, а я тоді, на тих поминках, шкодувала, що я не вдова, тобто не твоя дружина, тоді не стояла б збоку, мала б право на тебе, на те, що по тобі лишилось, на славу, це звучить так книжно, але не тільки в цьому річ, я мала б право сказати: він був мій, він залишиться моїм, не стояла б збоку, як бідна родичка, як пригорнута сирота; мені було дуже гірко і від твоєї слави, і від цього урочистого вшанування, яке мене обминуло, а ти ж належав мені більше, ніж будь-кому, ти це знаєш, не можеш не пам’ятати, нікому ти не звіряв усіх мрій своїх, радощів і прикрощів, тільки мені, навряд чи ще хтось бачив, як ти плачеш, я була тобі найближчою людиною, хай недовго, але для мене це ціле життя. А потім, коли тебе не стало, коли тебе увічнили вкупі з дядьком Миколаєм, якого я ніколи не могла собі уявити, — ти затьмарював його, хоч стояв другим на цій дошці, — тоді ти вже не був моїм, обминав мене, і мені було дуже гірко…