Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Ти не чуєш, што звідаю: де швендявся цілий день? — вкотре запитувала баба.

— Де швендявся, там уже мене немає, — тільки й спромігся відповісти і притулився щокою до одвірка.

Дід, кинувши до рота останнього соленого «комсомольця», смачно чмокнув, задер голову і почав мріяти:

— Но, пане Фийсо, малінько рота засолили, гертанку промочили… а тепер би чогось і поїсти. Скажеме так: печену курку у смажених крумплях.

— А ще би свіжобуженого м’ясця, — додав пан Фийса.

— І варених реберець із молодого поросяти, натертих часничком, — підлив дід Соломон.

— А я би ще крабів і омарів до цього… Божіньку, як їх смачно готували у будапештських ресторанах, — ковтнув смачний спогад пан Фийса.

— А на солодке — торт по-віденськи, гарячий чоколад і кремовоє мороженоє, — мрійливо усміхнувся дід Соломон.

Баба ж Фіскарошка слухала-слухала цей дует божевільних, увесь час косячи на них нерозуміючим поглядом, а далі як гаркне:

— У вас што, чібіси збісні, діряві желудки! Тутки випити нізашто, а ви, закляття би’му, жерете, жерете і не можете остановитися!..

— А ти, Марько, не ганьбися, — мовив ласкаво дід. — Присоєденяйся до нас і тоже їж собі смакоту на здоровлічко…

Баба безпорадно розвели руками, наче щойно випадково випустила з рук птаху-щастя, і з гіркотою запитала учителя.

— Пане Фийсо, ви учений чоловік! Скажіть мені, чом ми усе такі жебраки?

— Знаєте, Марько, сесе довга шторія, — поправив клебаню пан Фийса. — Але я постараюся вам розповісти дуже коротко. Є народи, які мають спільний космічеський розум. Но сесе, приміром, євреї, японці, німці, французи… Люди сих національностей, де би не були, на якій землі би не жили, они все думають лем про свою державу, свій народ, свою культуру, звичаї… І тому їм у всьому помагає Богонько! А от ми належиме до тих людей, які вічно межи собою щось ділять, гризуться, а спільне мають лем єдно — велику глупость…