Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
У мітотворчій психології є щось близьке від примітивного паралелізму, алегоричности, символічности. Міт — це пошуки, переляки, лихоманкове усвідомлення себе в критичній ситуації.
Будучи у відрядженні, заходив до Євгена Концевича[539]. Він налякав мене своєю усмішкою і своїм ніде ніяк не закоріненим оптимізмом; чиста, звільнена од плоті духовність — чистий дух очей. Що його життя? Спогади, читання, вікно, тюрма, що не відчувається як така і добре, що не відчувається, тому що інакше — дертися на вертикальну стіну. Одна з його більших утіх — згадування голубів, яких у нього методично крадуть. Він уміє розповідати про них — і відчуває по них небо, простір, волю.
31.3.1971 р. Пригадалася книга Мелорі й знову та ж сама думка про книгу. Дух України — це якась стаття про фольклор — пісні наші, може, вужче — козацькі чи просто ліричні, де більше „вічної теми“, зазирання в небо, і Сковорода, і Шевченко, і Стефаник, і Леся чи Кирило-Методіївські братчики або Драгоманов і Тичина, і Свідзінський. Це було б дуже до душі й, крім того, тут можна було б зробити якісь гарні вияви суті того, чия суть неопредмечена.
1.7.1971 р. Десь недавно був у Б. А.[540] Розпитував про оргнабір 1929 р.[541] Відповів, що єдине суттєве — С. О. Єфремов писав інтимний щоденник, який… ховав його племінник Павлушков. У того — любов підступна, вона довідалась про таємницю і під час шукань показувала, де що. Ніби-то С. Єфремову поставили вибір: або пустимо велику кров, або ось-так — зійдете зі сцени через фальсифікат, кінець якого було ґарантовано в пом'якшеній формі. І той ніби погодився. Він, С. Єфремов, чоловік мужній і погодився. Мені в це важко повірити.
Коли це все почалося, Б. А. і В. Підмогильний попали туди й мали думку дати концерт „тут, на лавах, українська інтеліґенція. Ми теж належимо до її числа. Просимо й нас на лаву“. Але побачили не героїв, а маразматиків. Єдиний Бартер, здається, відповів: не визнаю. Тоді їх зібрали в одній камері (після екстреної перерви) і там усі стали його умовляти дружньо і таки умовили.
Застосовували до них специфічні методи?
Каже, що в 1920-ті роки (1926—1928??) був процес над братами В. Підмогильного (?) Червінськими, добрими лікарями на Подолі. Їм закинули, ніби вони хотіли отруїти водогін. І тримали довше, застосовуючи т. зв. висідки. На висідки — це зверху, як на другому ярусі нар сидіти, спустивши ноги, і не рухатись — і не спати — і це могло бути кілька діб. „Сидіти, як Чевінський — така була приказка вчителів тамтешніх, бо цей лікар досяг апогею. Мав зорові й слухові галюцинації, непритомнів.
Так що — можливо. Цікаво б попитати у Ганцова чи Б. Матушевського…“»[542]
Інтеліґенція знову стала надто незручною для держави, і смерть Алли Горської лише підтверджувала такий висновок.
Але ж чи існує конча потреба йти в табори? Може, справді, має рацію Лесь Танюк, який вирішив перебути ці «зими» в Москві, де трохи легше з киснем, не так відчувається надлюдський прес держави на живу душу людини.
Василь, який давно думав про можливість вступу на московські Вищі курси сценаристів, надсилає на творчий конкурс сценарій «Ожидание»[543].
За якийсь час із Москви приходить запрошення на конкурс, а за кілька днів — відмова… Пізніше, переважно з чуток, він довідався, що проти його кандидатури були заперечення з боку ЦК КПУ.
Абсурд вивершився.
Абсурдність існування, за якого чиясь зла воля виштовхує тебе зі сфери культури у політичну площину, примушуючи до відвертого протистояння — бо як інакше зберегти гідність? — трансформується в саркастичні рядки віршів, що знаменували новий етап у творчості Василя Стуса.
За кілька місяців після похорону поет закінчив упорядкування експериментальної збірки «Веселий цвинтар». Книги, що стає краще зрозумілою, коли знаєш, що поштовхом до її створення була смерть Горської, а писалася вона ніби в час судового фарсу над Валентином Морозом, автором «Репортажу з заповідника імені Берії», та зародженням самвидавчого «Українського вісника», який очолив щойно звільнений Вячеслав Чорновіл.
539
Євген Концевич — український прозаїк і перекладач, автор збірок новел «Дві криниці» і «Йдучи вулицею». З 1952 р. прикутий до ліжка тяжкою хворобою. Близький до кола шістдесятників, які часто відвідували його в батьківській хаті в Житомирі.
540
Б. А. — Борис Дмитрович Антоненко-Давидович.
541
Оргнабір 1929 р. — політичні арешти 1929—1930 років, у результаті яких було віддано під суд 45 представників старшого покоління української інтеліґенції, у тому числі й двох академіків — С. Єфремова й М. Слабченка. Судилище над ними під назвою «процес у справі „Спілки визволення України“ тривав від 9 березня до 19 квітня 1930 р. у Харкові. Молодше покоління української гуманітарної еліти не виступило з публічною підтримкою старших. Натомість набув популярности вислів: „музика ГПУ, опера СВУ“. Від 1937 до 1939-го 13 з 45 засуджених за рішеннями різноманітних місцевих трійок було розстріляно в місцях відбуття покарання». Див. зокрема: Довідник з історії України. — К.: Генеза, 2002, С. 813—814.
542
Щоденникові записи Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ НАНУ, ф. 170, од. збер. 2102, арк. 2, 4—7.
543
Василь Стус. Твори. Том 4. — С. 126—139.