Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Щось подібне сталося з Стусом, чоловіком обдарованим надто самостійним світовідчуванням, щоб безболісно вкластися в рамки вироблених норм. Чи є потреба говорити, як ми страхаємося цього надто? Надто пружного вияву особистости, надто великої неподібности до інших, надто великого бажання за будь-яких обставин лишитися собою?
Мушу признатися — саме ці риси найбільше приваблюють мене в творчості Стуса, бо з них врешті складається те „лица необщее выраженье“…, що є достеменною ознакою поезії.
Стус — поет драматичних почуттів, він живе у світі складних або — точніше — неймовірно ускладнених переживань і, звертаючись до них, нічого не хоче „вигладжувати“, як це чинять не такі щирі або менш обдаровані… письменники.
Особисто не приймаючи багатьох концепцій поета, я хочу лише сказати, що його абсолютна одвертість самовияву може стати надійним ґрунтом для такої ж одвертої полеміки та імовірною умовою подолання похмурих настроїв, що вже починають роз'їдати особистість…
Крізь збірку „Зимові дерева“ проходить наскрізна тема — Людина і Людство, вужчий аспект її —„я“ і люди довкола мене. Поет часто губиться перед складністю питання і, борсаючись у його суперечностях, шукає виходу там, де його знайти неможливо — в гордій „байронівській“ самотності… Очевидно, Стус і сам відчуває суб'єктивізм свого настрою і в якійсь мірі намагається його подолати…
Про що б не писав Стус, він повертається до ядра своїх роздумів — людини. Саме поетове „я“, те чи інше інтимне переживання врешті зводяться в збірці до ширших міркувань про Людину взагалі, про зміст її існування перед Всесвітом, Смертю, Вічністю або перед моральними категоріями, взятими в найбільших вимірах, як Абсолюти.
Не заперечуючи в принципі проти цих вимірів, заразом мушу сказати, що поет до них найменше підготований; у безмежно-великих масштабах, обраних у збірці, надто часто губиться конкретність ліричних характеристик і — що найважливіше — сама можливість поглянути на людину в рамках часу історії, етапів суспільного поступу.
Невипадково Стусу, на мій погляд, не даються вірші на історичні теми: „1885 рік“, „Гайдамацьке“, „Молодий Гете“, „Дума Сковороди“ і в значній мірі „Костомаров у Саратові“. Практично це історичні поезії без історії, позбавлені часової перспективи і суспільної конкретности.
Але йдеться про поетів антиісторизм не стільки у віршах на історичну тему, скільки у віршах на тему Людина і Сучасність або „я“ і Сучасність.
У мене складається враження, що й поетів песимізм („У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі“), і його відчай, і болісне чуття беззахисности та самотности виникають з дуже абстрактної концепції Людини, вирваної з часу і розглянутої в межах того нерухомого Абсолюту, до якого так тяжить молодий поет з його недисциплінованою уявою, романтичним надміром, невмінням мислити діалектично.
Коли Стус пише:
Людина — флюгер. Так. Людина — флюгер,
Підвладний вітрові, а не собі, —
то я бачу в цьому твердженні… трагічне невміння знайти синтез історичної детермінованности людської поведінки й свободи вибору, самостійно обраного рішення.
Ми живемо в складний час і зрозуміла зненависть поета до конформізму, компромісу, розчарування, коли людина не вкладається в горде романтичне „або-або“, але якби Стус поглянув на неї з точки зору невблаганного історичного поступу, йому довелось би відмовитися від того безнадійного висновку, до якого він приходить:
Питання, які повсякчас порушує поет, не беззмістовні: „Хто ти? І що ти? І де ти?“. Вони викликані бажанням зрозуміти — з чого починається людина і де межа, за якою вона втрачає свою особистість, самостійність, саму можливість зробити свій вибір»[522].
Євген Адельгейм, який був одним із найуважніших читачів «Зимових дерев», звертає увагу на те, що Стусова метафора часто виростає з потворної й жахливої для людини естетики сьогодення. А що автор книжки «безперечно обдарований хистом несподіваного зближення далеких асоціацій, то і народжується дуже ориґінальна метафора»[523].
522
Євген Адельгейм. Рецензія на збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева». Авторизований машинопис. — Зберігається в архіві родини поета, С. 1—4.
523
Там само. — С. 5.