Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Наприкінці неспокійного літа 1970-го, відбувши п'ять років у Мордовському таборі № 385[528], повертався до України художник Панас Заливаха. Єдиною провиною цього талановитого вихідця зі Слобожанського краю була любов до малярства й України. Втім, було ще загострене почуття власної гідности, яке не дозволяло принижуватися до покаянь чи доносів на друзів.
За це він відбув п'ять років.
Коли зеківська зачіска Заливахи з'явилася на пероні Київського вокзалу, її володар неабияк здивувався. Йому, як справжньому герою, Іван Світличний та Алла Горська організували зустріч, яку не забудеш навіть на схилку віку. Зрештою, Панас і був звитяжцем, який витримав тиск несправедливого ув'язнення без скигління й плачу.
Він повертався в Україну через Москву, де його обігріло подружжя Танюків, які «запарили доброї кави, взули в добрі черевики і — вйо на Київ! А в Києві —урочиста вечеря в „Наталці“[529] з добірним товариством»[530].
Товариство справді зібралось неабияке. В одній половині зали — коло Світличного-Стуса-Горської, в іншій — їхні «топтуни»[531] і представники КДБ в цивільному.
Утім, на останніх зважали мало. Пили вино та горілку. Гомоніли. Майже до світанку співали й танцювали, бо головну — моральну — перемогу одним із них було здобуто: його не зламали.
І хоча Панас повернувся в Україну майже не маючи надії, що якось вдасться зачепитися хоча б за яке повітове містечко, проте спілкування з друзями повернуло віру: я знайду собі в Україні місце.
У КДБ ж шаленіли:
— Це переходить всякі межі. Вони зустрічають зеків, немов героїв.
Після тої ночі тиск посилився. Василь, який врешті по-справжньому познайомився з Панасом, розпитував його про зеківські будні. Панас казав, що мріє лише про одне: малювати.
— Не прагни туди, Василю, там немає жодної можливости для реалізації. Це — тисне.
Стус дивився на Заливаху з непідробним захопленням: як, певно, страждала людина, відлучена від улюбленої праці, а таки не поступилася, не заламалась.
У Панаса Заливахи життя поступово налагодилося. Вдалося навіть осісти в Івано-Франківську.
Під Києвом за нез'ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970-го року її понівечене тіло знайшла в погребі тестевого дому в Фастові Надія Світлична, яка вирушила туди, немов передчуваючи щось лихе. Ще до її приїзду не стало й тестя Горської, якого хтось штовхнув під електричку. Друга смерть «допомогла» слідчим «закрити» справу, непристойно натякаючи на те, що, мовляв, це міг вчинити і тесть.
Побоюючись, щоб похорон Алли Горської не перетворився на мітинг протесту, кадебісти провели з більшістю друзів покійної попереджувальні розмови: не хочете втратити роботу й не набути нових проблем — не ходіть на цвинтар.
Зі Стусом не говорили. До того часу роль цього емоційного юнака в культурницькому русі шістдесятників, який уявлявся владі кимось керованим, залишалася для них цілковитою загадкою. Виступає чи не найгостріше, але говорить лише від свого імени, не ховаючись за авторитетами чи підтримкою друзів. Напевно, або Донкіхот, або — божевільний, який до того ж читає щось зовсім незрозуміле: «1. Бердяев, Философия свободы. 2. Вопросы литературы — Сартр, № 11.69. 3. „Искусство и элита“. 4. Богомолов. 5. Шварц „Экзистенциализм в европейской литературе“»[532].
Зчорнілий, напружений, як суцільно натягнутий нерв, Василь прийшов на цвинтар. Він уже знав і про профілактичні «розмови», і про «незбагненні» смерті, і про «огидні» натяки…
До могили Василь ніс портрет Алли Горської. Так гірко, так несправедливо, так нестерпно було відчувати втрату близької людини.
Він майже не слухав промовців, а коли з'явилася можливість сказати слово й собі, почав:
528
Шевченківські лауреати. 1962—2001. Енциклопедичний довідник / Вступне слово I. M. Дзюби. Автор-упор. М. Г. Лабінський. — К.: Криниця, 2001, С. 178—179.
529
Ресторан «Наталка» розташований на трасі «Київ — Бориспіль». Його стіни були прикрашені фресками Алли Горської.
530
Опанас Заливаха. Ніхто не пройде за тебе твого шляху // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — С. 203.
531
«Топтуни» або «шпики» по-дореволюційному. Працівники КДБ, які шпиґували за лідерами шістдесятників чималі відстані, вишукуючи якого-небудь компромату.
532
«Боргова записка» Євгена Сверстюка, що стосується книг, які він узяв у Василя Стуса разом із «Зимовими деревами». Див.: Євген Сверстюк. Базилеос // Не відлюбив свою тривогу ранню… — С. 194.
533
Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 320—321.