Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Дратувало й те, що попри його відверту позицію й активне спілкування з «учорашніми» зеками та опозиційними до влади людьми, його й далі вперто не викликали в КДБ, хоча «неофіційне» стеження за зустрічами, поїздками, кореспонденцією ставало дедалі цинічнішим.
15 листопада 1971 року, на п'ятий день народження Дмитрика, у святошинській квартирі Валі та Василя зібралося чимале товариство.
До Києва саме приїхав Вячеслав Чорновіл і захотів зібратися «у вужчому колі, поговорити про… справи, де що воно робиться, — згадує Іван Дзюба. — У цей час уже в якусь іншу якість переходив рух, тому що в своїх легальних формах він був по суті придушений. Залишалося вибирати: або трошки йти в нелегальні форми, або від усього відмовлятися, або шукати форми якісь суто культурницької роботи. Всі гостро переживали цю кризу. Зібралися ми, щоб про все це поговорити… Довго ми… сперечалися.
В цей час у Львові вже почав виходити „Український вісник“, суто підпільне видання. І було різне ставлення до нього. Чи варте то, чи ні. Чи виправдане, чи це може тільки репресії викликати… Різні суперечки були, але все це мирно і дружньо було. Але ясно, що за цим стежили, що все це було під наглядом. І в мене таке враження, що саме після цього, саме тому, що ця розмова на квартирі у Василя була, вони [кадебісти] вирішили, що Василь якусь ключову позицію займає в русі, і після цього і його взяли під удар»[555].
Суперечки затяглися майже до світанку. Давно заснув Дмитрик. Пішла спати Валя. А Світличний, Чорновіл, Дзюба, Сверстюк, Стус та чимало інших усе не могли визначитися: що — далі?
Тій зустрічі слідчі справді приділяли особливу увагу, допитуючись, чи не було там створено якоїсь антирадянської організації. Схоже, має рацію Іван Дзюба, коли говорить, що саме факт зібрання на Стусовій квартирі найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу, що Стуса треба садити!
Залишалося знайти підставу. Власне, привід до арештів уже давно шукали, хоча ситуація залишалася невизначеною ще й тому, що у верхніх ешелонах українського партійного керівництва не було одностайности: треба арештовувати й судити шістдесятників, чи ні? І, якщо треба, то кого саме?
Павза затягувалася. Василь отримав путівку до одного з моршинських санаторіїв і поїхав туди «латати… шлунок»[556], бо виразка, що ще з часів військової служби мучила поета, знову загострилася.
Дорогою до Моршина Стус на кілька днів зупинився у Львові, принагідно домовившись, що приїде туди на Новорічні та Різдвяні свята.
Із собою Василь узяв кілька томиків Рільке й книжку Ясперса — усе німецькою мовою[557]. За ті три тижні, які провів у моршинському санаторії «Світанок», він переклав усі елеґії Рільке[558].
До новорічних свят Василь майже щодня тікав із санаторію й блукав околицями західноукраїнського містечка, втішаючись годинами самотности, яких так мало було в його житті. У вечірньому морозному лісі він підшукував кращі варіанти «віддачі» тексту елеґій Рільке українською, міркував над незбагненною ситуацією, в якій йому заборонено робити те, чого він усе життя найбільше прагнув: писати. Як вирватися з цієї халепи, Стус не знав, — «але ж не буває ситуацій, із яких немає виходу», — переконував себе.
Не додавало гумору санаторійне товариство: П. М. Мацкевич, В. В. Кислинський та В. І. Сидоров, що опинилися поруч із ним, ніби спеціально провокували його на гострі політичні дискусії, і він, не бажаючи цього, починав сперечатися. Хоча яка користь від таких суперечок із «землячками», яких у цьому житті цікавлять лише жінки та гроші?
Новий, 1972 рік, Василь Стус зустрів у Львові, в помешканні Ірини та Ігоря Калинців[559], де зібралося коло львівських однодумців, до якого він із цікавістю придивлявся.
На Різдво великим гуртом ходили Львовом, колядуючи до привітних господарів, які гостинно відкривали двері розпашілим колядникам. Проте настрій був гнітючим. Гризла тривога, і Василь з полегшенням зітхнув лише тоді, коли сів у київський потяг.
555
Іван Дзюба // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 239.
556
Лист Василя Стуса до Зінаїди Йоффе // Василь Стус. Твори. Том 6, кн. 2. — С. 74.
557
Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР. В 12 томах: Том № 1. — Зберігається в архіві СБУ: № 67298 фп, арк. 141—142.
558
Там само. — Арк. 142.
559
Там само.
560
Василь Стус. Твори. Том 3: кн. 1. — С. 59—61.