Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
«Мус патріотизму» — цей новітній хрест українського, ірландського чи якого іншого патріота поневоленого народу провокує Василя Стуса усвідомлювати втрату національного не лише як чогось специфічно свого, а як безповоротне збіднення крони загальнолюдського дерева. Адже коли в ній бракуватиме гілочки твого роду, то це — назавжди. І як людина людства, якою Василь усвідомлював себе повною мірою, він мусив обставати на сторожі національної стихії й національного слова, й жити так, немов він — останній захисник рідної мови. У цьому — і може лише в цьому — велика подібність Тараса Шевченка та Василя Стуса.
Психологічно Василь уже відчував, що «тюремні» ворота розчинилися перед ним, але Доля подарувала ще кілька свят.
У липні 1971-го Василь з Валею та сином на кілька днів їздили у верхів'я Прип'яті, де зібралася чималенька компанія однодумців.
Вождь — Генріх Дворко.
Його дружина — Енгельсина Пономарьова, якій Михайлина Коцюбинська присвятила цикл співаночок «Енгельсино, відчини-но…», перелицьованих із сороміцької «Катерини».
Купа дітлахів — малолітніх адептів прип'ятської стихії, що здійснювали з усміхненим Світличним «великий бульк», а з Віктором Іванисенком вивчали карту зоряного неба.
Дорослі ж вибиралися на береги повноводної Прип'яті, аби бодай на якийсь час звільнитися від неймовірного психологічного тиску Києва.
Стуси приїхали туди напередодні найбільшого свята — дня народження Дружини вождя[552]. Думали надовго, виявилося — на кілька днів. Незалікований зуб мучив так сильно, що навіть терплячий до болю Василь за кілька днів змушений був повернутися до Києва.
Товариству ж він залишив закінчений «Феномен доби» й згадку про себе-Нептуна: коли сонце лише почало сідати, ушкварив оркестр із кварт, металевих мисок, усіляких ложок та саморобних музичних інструментів, а догори злетів саморобний прапор із плавок, трусів і навіть шкарпеток. І тут із-за острова, який знаходився навпроти табору прип'ятчан, виплив човен. «На носі… високий, худий, але… міцної статури чоловік, весь у… лататті… На голові вінок із чогось зеленого і дві русалки… Галина Севрук і Леся Забой»[553].
Видовисько було настільки несподіване, що навіть білоруси, які неподалік ловили сітками рибу, підпливли ближче, аби роздивитися. Василь натхненно грав свою роль. Загалом не великий любитель розіграшів та імпровізацій, він сипав жартами, заводив пісні, провокував дітей і дорослих на ігри та пустощі… Це був один із найвеселіших днів Стусового життя…
Наступного дня, коли довелося сідати в ракету до Києва, він був геть блідий від зубного болю, який не змогла згасити навіть Надія Одарич, стоматолог, яка була «громадянкою» гамірної й веселої Прип'ятської республіки.
На Київському морі хитало, притлумлюючи неспокій, який невідь чого загніздився у Василевій душі. Чомусь пригадалося минуле літо, коли Василеві кілька днів довелося промучитися з малим вередливим Дмитриком у Прохорівці, куди дружина взяла профспілкову путівку, але сама змогла побути лише півтерміну. Довелося другі півтерміну провести з сином і зовсім закинути працю. Немов наяву Василь побачив піщану дорогу, яка бігла з гори Максимовича донизу, по якій він «ішов геть» від сина, який провинився і біг за ним плачучи:
— Таточку, повернися, повернися…
І хоча серце скипало болем, Василь прошкував далі, бо вредного малого, який, здається, ні на мить не переставав каверзувати, таки треба було провчити.
Коли синів плач стишився, Василь почув:
— І сьо мені бідному сямому лобити…
Це вже було понад його сили. Так і не закінчивши виховного моменту, він підхопив малого на руки, картаючи себе за мимовільну жорстокість…
Спогади переросли в рядок ще не написаного вірша: «і син біжить, мов горлом кров біжить…»[554]. «Треба буде використати його в якомусь із віршів… — відзначив Василь. — Чому ж так тоскно, так нестерпно на душі?»
Київ захопив Стуса у полон нервових і доволі неприємних зустрічей та вражень. Із кожним днем зменшувався простір його непевної свободи й зростало відчуття небезпеки й невпевнености в дні завтрашньому. Не рятували внавіть недільні втечі до лісу, бо й там відчувалася присутність «чужих» очей.
552
«17 липня ми їдемо на Прип'ять. Це коло Турова, зупинка зветься Хвоєнськ. Коли б ти відважився (або й гуртом), було б славно. Там великий кіш людей — літератори, науковці, митці — десь душ зо двадцять із сім'ями. Бажано (тобто треба!) мати намет (це коли з сім'єю), спальник. Харчі — риба свіжа і лісові ягоди. Від Хвоєнська цей кіш стоїть на 1,5 км нижче за течією, там можна пройти пішки, запитавши, де тут стоять туристи з бородатим чоловіком, вождем племені. Це Генріх Дворко, доктор-хімік, вождь племені». Із листа Василя Стуса Василеві Захарченку. Див.: Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 73.
553
Михайлина Коцюбинська // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 57.
554
Рядки з вірша «Наснилося, з розлуки наверзлося…» Див.: Василь Стус. Твори. Том 3: кн. 1. — С. 77.