Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Василь Стус: життя як творчість
Василь Стус: життя як творчість - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Василь Стус: життя як творчість

Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:

Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував ув епіцентрі подій, забувають відразу після смерти. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета — Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга — це Василь Стус очима дослідника й сина на тлі «запізнілого націєтворення».
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
1 ... 118 119 120 121 122 123 124 125 126 ... 204
Перейти на страницу:

Цікаві й паралелі, які знаходить рецензент між творчістю Василя Стуса й Миколи Бажана, «періоду „Гетто в Умані“, „Трилогії пристрасті“ та „Сліпців“»[524]. Особливо помітні ці перегуки, коли йдеться про «вертикаль» часу — пов'язання сьогодення з давньо-слов'янським ґрунтом, його мовою, типом мислення, філософією.

«Язичницький Київ», що з волі історичного поступу наповнився готелями, електричками, поїздами, мостами Патона і «незграбними будинками Хрещатика» («Тисячолітньому Києву»), астматично задихається в індустріальному декорі нової доби, за яким надійно сховано поганські звичаї, природну й живу розмовну мову, давні традиції; і хоч як кортить вилаятися — «а побила б тебе сила божа»[525] — мусиш мовчати, бо зграйка піонерів, що біжить вулицею, очищеною від твоїх прадавніх справжніх токів, біжить у твоє ж таки, Києве, майбуття.

От і мовчить Київ, міркуючи, що майже все втрачено й нічого вже не повернути. Принаймні в метафізичному сенсі. А з діалектикою, як відзначив Є. Адельгейм, у Стуса не склалося.

Рецензент закінчує свою рецензію висновком, що збірку не лише «можна», але й «потрібно» друкувати[526].

Цього не чекав ніхто. Навіть Василь Стус, який, вражений увагою, котру приділив йому Є. Адельгейм, 25 серпня 1970-го писав у листі до нього:

«Шановний Євгене Георгійовичу!

Передусім — дуже Вам дякую. І — не стільки за позитивну, як у нас зветься, рецензію, скільки за те і, може, тільки за те, що вона — дуже людяний відгук на доробок автора, чиїх багатьох думок Ви не поділяєте. В авторові рецензії на „Зимові дерева“ я пізнав добру людину. За це дякую: людяність — найбільша, тому й така рідкісна достойність теперішнього митця.

Мені навіть захотілося самопрорецензуватись — для Вас.

Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і.

Мій песимізм іде від розуміння безглуздости людського життя і його неможливости — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся.

Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.

Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу, на рівні здатности моєї екзистенції.

Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи й нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано.

Коли Вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеґрацій. Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну.

І ще одне: мої оскарження — ґлобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.

Ось Вам іще одна вірша — з подякою:

Сто дзеркал спрямовано на мене — в самоту мою і німоту. Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне, ти — таки не тут. Таки не тут. Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти? Урвище? Залом? Ачи зигзаг? Ось він, довгожданий дощ! Як з решета! Заливає душу, всю в сльозах. Сто твоїх конань. Твоїх народжень. Страх як тяжко висохлим очам! Хто єси? Живий чи — мрець? Чи, може, і живий і мрець? І — сам-на-сам?

З повагою Василь Стус»[527]

Страсті довкола «Зимових дерев» хоча й були найболючішими й найдрастичнішими для Василя Стуса на межі 1960—1970 років, але не лише вони зумовлювали вже чітко спрямований рух у напрямку «державних» дверей, що от-от мали прочинитися для «молодих» інтеліґентів, остаточно витіснених із офіційного літературного життя.

— Чому вони мене не викликають? — риторично запитував Василь дружину. — Вже майже всі мої знайомі відбули розмови з представниками ГБ, а мене не чіпають…

— Прикуси язика. Не чіпають, і слава Богу, — відповідала Валя, яка чомусь відразу ж сприйняла ситуацію протистояння між своїм чоловіком і державним апаратом примусу як щось закономірне.

Василь нервував дедалі більше. З кожного приводу строчив листи в різні інстанції, протестуючи проти свавілля влади, яка рішуче витискала опозиціонерів або до Москви, як Леся Танюка, або на марґінеси, як Горську, Світличного, Голобородька, Антоненка-Давидовича й самого Василя Стуса, або й — найбільш непокірних, — не соромлячись, кидала за ґрати. Дехто вже навіть встиг «відмотати» термін.

вернуться

524

Там само.

вернуться

525

Василь Стус. Твори. Том 1: кн. 1. — С. 105.

вернуться

526

Євген Адельгейм. Рецензія на збірку поезій Василя Стуса «Зимові дерева». — С. 8.

вернуться

527

Василь Стус. Твори. Том 6: кн. 2. — С. 66.

1 ... 118 119 120 121 122 123 124 125 126 ... 204
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)