Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Щодо останнього, то в інструкціях Проводу ОУН(Б) з цього зазначено, наприклад, таке: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишати землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)»[564].

У наказі кустовим провідникам і референтам від 9 лютого 1944 р. ставилося навіть завдання «знищити всі стіни костьолів та інші польські молитвенні споруди; знищити присадибні дерева так, щоб не залишилося ознак, що там міг хтось колись жити (не знищувати фруктових дерев при шляхах сполучень); до 25 лютого 1944 р. знищити всі польські хати, в котрих раніше жили поляки (якщо в цих хатах живуть українці, хати слід розібрати. Якщо цього не буде зроблено, то хати будуть спалені і люди, що в них живуть, не будуть мати, де перезимувати. Коли залишиться що-небудь польське, то поляки матимуть претензії до наших земель)»[565].

Вищецитовані документи, поза сумнівом, свідчать про те, що українські повстанці були сповнені рішучості позбутися «нелояльного» щодо них польського населення на території своїх повстанських дій за будь-яку ціну, і навряд чи будь-кого з українських керівників серйозно турбувало тоді питання, наскільки високою буде та ціна.

Процитуємо уривок зі звіту про тогочасну ситуацію в Східній Галичині співробітників Східного бюро департаменту внутрішніх справ Делегатури польського емігрантського уряду, який дає можливість поглянути на неї з польського боку: «У березні 1944 р. по всій Східній Малопольщі (Східній Галичині. — І. І.) прокотилася нова, ще страшніша за попередню, хвиля мордувань польської людності, здійснюваних українськими бандами. Таким чином, це вже третя фаза української злочинної акції. Перша з них тривала до середини грудня 1943 р. і полягала у мордуванні поодиноких поляків. На території Східної Малопольщі було тоді вбито близько тисячі осіб. Друга фаза розпочалася напередодні Різдва Христова і тривала протягом січня і лютого. Вона полягала вже не стільки на здійсненні індивідуальних вбивств, скільки на проведенні організованих нападів численних і добре озброєних українських банд на цілі польські поселення, що були, переважно, безборонними. Жертвою гайдамацьких елементів стали в той час найправдоподібніше близько 2 тисяч поляків. Внаслідок акції українських банд поляки почали скупчуватися у великих польських осередках і організовувати самооборону. Дії українців цього разу були спрямовані, передусім, проти цих скупчень. Злочинні українські елементи стверджують, що концентрація поляків у більших осередках їм нічим не допоможе. Визначення кількості жертв за період від березня 1944 р. є поки що неможливою справою, але у будь-якому випадку ця кількість дуже велика»[566].