Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— У вас є певна спритність рук. Ніщо не заважає важкій праці та наполегливості зробити з вас акуратного та досить майстерного художника. Є сотні гірших за вас художників і сотні нічим не кращих. У ваших роботах я не помітив таланту, лише працьовитість і тямущість. Ви назавжди залишитеся посередністю.
Філіп змусив себе відповісти впевненим тоном:
— Я щиро вдячний, що ви завдали собі стільки клопоту. На більше я навіть не міг сподіватися.
Мосьє Фоне підвівся і вже збирався йти, але передумав, зупинився і поклав руку Філіпу на плече.
— Але якщо вам потрібна моя порада, я б сказав так: міцно хапайте свою удачу і спробуйте щастя в якійсь іншій галузі. Це звучить дуже жорстоко, але послухайте мене: я віддав би все на світі, якби хтось дав мені таку пораду, коли я був у вашому віці, а я до неї дослухався.
Філіп здивовано глипнув на нього. Художник вимушено всміхнувся, але погляд його очей залишався похмурим та засмученим.
— Боляче дізнатися про свою посередність, коли вже занадто пізно. Характер від такого не покращується.
Промовивши останні слова, чоловік тихенько засміявся і швидко вийшов із кімнати.
Філіп машинально узяв дядьків лист. Його стурбував почерк містера Кері, адже зазвичай писала тітка Луїза. Останні три місяці вона хворіла, і племінник збирався навідатися до Англії, але жінка непокоїлася, що це завадить його навчанню, і відмовилася. Вона не хотіла завдавати зайвого клопоту і писала, що почекає до серпня й тоді, сподівається, Філіп зможе погостювати у них два чи три тижні. Якщо їй стане гірше, вона обов’язково дасть йому знати, бо не зможе померти, не побачившись востаннє з племінником. Якщо листа написав дядько, тітка, мабуть, була такою слабкою, що не могла більше тримати ручку. Філіп відкрив конверт. У листі було написано:
«Любий мій Філіпе!
З жалем повідомляю тобі, що твоя люба тітка покинула наш світ сьогодні рано-вранці. Вона померла несподівано, але не страждала. Її стан погіршився так швидко, що ми не встигли нікого по тебе відправити. Луїза була готова до смерті й перейшла до іншого світу з цілковитою упевненістю, що на неї чекає благословенне воскресіння, і смиренністю перед божественною волею Господа нашого Ісуса Христа. Твоїй тітці хотілося б, аби ти приїхав на похорон, і я вірю, що ти одразу так і зробиш. На моїх плечах тепер, звісно ж, опинився тягар турбот, і я страшенно засмучений. Вірю, що ти допоможеш мені в усьому.
Твій люблячий дядько,
Вільям Кері»
52
Наступного дня Філіп приїхав до Блекстейбла. Із дня материної смерті він не втрачав нікого з близьких родичів, тітчина смерть шокувала хлопця і наповнила його душу дивним страхом — він уперше задумався про власну смертність. Філіп навіть уявити не міг, як тепер житиме дядько Вільям — без вірної подруги, що сорок років любила його та піклувалася про нього. Він очікував побачити вікарія, розбитого горем, і боявся цієї зустрічі — знав, що жодне його слово не зможе втішити чоловіка, однак вигадав десяток доречних співчуттів.
Хлопець увійшов до будинку крізь бічні двері й попрямував до їдальні. Дядько Вільям читав газету.
— Твій потяг запізнився, — зауважив він, підіймаючи голову.
Філіп готувався до вияву почуттів, і таке ділове вітання приголомшило його. Пригнічений, але спокійний дядько простягнув йому газету.
— У «Блекстейбл Таймз» про неї написали чудову замітку, — сказав він.
Філіп машинально перечитав її.
— Хочеш піднятися нагору і подивитися на неї?
Хлопець кивнув і вони вдвох піднялися сходами. Оточена квітами тітка Луїза лежала посередині великого ліжка.
— Хочеш прочитати коротеньку молитву? — поцікавився вікарій.
Він уклякнув, а Філіп, зрозумівши, що дядько чекає того ж від нього, узяв із чоловіка приклад. Його непокоїла одна-єдина думка: яке марно прожите життя! За мить містер Кері кашлянув і підвівся. Він показав племінникові вінок біля ніг покійної.
— Це від нашого судді, — повідомив він низьким голосом, наче в церкві, але відчувалося, що священику так комфортно. — Гадаю, чай уже готовий.
Вони спустилися до їдальні. Через запнуті завіси кімната виглядала скорботно. Вікарій сів з того боку стола, де завжди сиділа його дружина, і взявся урочисто наливати чай. Філіпу здавалося, що ніхто з них не зможе проковтнути ані крихти, але побачивши дядьків вовчий апетит, він і сам охоче взявся до їжі. Вони трохи помовчали. Хлопець зобразив на обличчі доречну похмурість і відкусив шматок чудового пирога.