Тягар пристрастей людських

Клаттон останнім часом відмежувався від компанії, яка обідала у «Ґрав’є», і жив надзвичайно усамітнено. Фланаґан казав, що він закохався в якусь дівчину, але аскетична зовнішність хлопця якось не пасувала до пристрасті, і Філіп думав, що той, вірогідніше, відокремився від друзів, аби краще обдумати нові ідеї. Утім, одного вечора, коли інші пішли з ресторану на виставу, а Філіп залишився за столиком сам, з’явився Клаттон і замовив вечерю. Молодики розговорилися, і, помітивши, що товариш сьогодні доброзичливіший і менш уїдливий, ніж завжди, Філіп вирішив скористатися його гарним настроєм.

— Послухайте, мені хотілося б, аби ви подивилися на мою картину, — сказав він. — Хочу знати, що ви про неї думаєте.

— Ні, не буду.

— Чому ні? — перепитав Кері, червоніючи.

Вони часто зверталися з таким проханням один до одного, і нікому й на думку не спадало, що можна відмовитися. Клаттон здвигнув плечима.

— Люди просять покритикувати щось, а самі лише чекають, щоб їх похвалили. До того ж який сенс у критиці? Яка різниця — гарна ваша картина чи погана.

— Для мене різниця відчутна.

— Ні. Картини малюють лише тому, що не можуть не малювати. Це така ж функція організму, як будь-яка інша, ось лише властива вона не кожному. Ми малюємо для себе, інакше довелося б укоротити собі віку. Тільки задумайтеся, ви витрачаєте бозна-скільки часу, намагаючись зобразити щось на полотні, пишете потом і кров’ю власної душі, а який результат? Десять проти одного, що Салон відхилить картину; а якщо вони погодяться її взяти, люди кидатимуть на неї десятисекундний погляд і йтимуть далі. Якщо вам пощастить, якийсь неграмотний бовдур придбає її, повісить на стіну й помічатиме не більше, ніж свій обідній стіл. Критика і художник не мають нічого спільного. Критика оцінює об’єктивно, але об’єктивність художнику не потрібна.

Клатон прикрив очі долонями, наче намагаючись краще зосередитися на тому, що збирався сказати.

— Художник отримує особливе враження від побаченого і мусить передати його; незрозуміло чому, вдається це лише за допомогою ліній та кольорів. Так само й музикант: він читає кілька рядків, і в голові виникає комбінація звуків; йому невідомо, чому саме ці слова надихнули його на саме ці ноти, він просто чує їх. І я назву вам ще одну причину, чому критика не має жодного значення: видатний художник змушує людей бачити світ своїми очима; але інший художник наступного покоління бачить світ інакше, і тоді глядачі оцінюють не його самого, а порівнюючи його з попередником. Так, барбізонці[218] вчили наших батьків дивитися на дерева певним чином, а коли з’явився Моне і намалював їх інакше, люди сказали: «Але дерева не такі». Їм ніколи не спадало на думку, що дерева точнісінько такі, якими їх хоче бачити художник. Ми малюємо зсередини назовні — якщо нам вдасться вплинути на бачення світу, нас називають видатними художниками, якщо ні — на нас не зважають; але ми залишаємося такими ж. Ми не додаємо нічому ані величі, ані нікчемності. Нам байдуже, що станеться з картиною потім — малюючи її, ми вже отримали все можливе.