Тягар пристрастей людських

Філіп думав, що найцінніший його здобуток у Парижі — цілковита свобода духу, і нарешті почувався абсолютно вільним. Безсистемно проковтуючи книжки, хлопець прочитав чимало філософських праць і тепер задоволено чекав на кілька місяців відпочинку. Він зачитувався всім, що потрапляло під руку. За кожну нову систему поглядів брався зі збудженим захватом, сподіваючись, що вона стане інструкцією, згідно з якою можна буде розробити собі норми поведінки. Філіп уявляв себе мандрівником у невідомих землях; що далі він просувався, то більше захоплювався, і читав емоційно, як інші читають художню літературу, а серце його радісно заходилося, коли шляхетні слова підтверджували те, про що він невиразно здогадувався. Практичний Філіпів розум із зусиллями продирався крізь джунглі абстракцій, але хлопцеві подобалося слідкувати за вигадливим ходом думки, яка спритно балансувала на межі незбагненного, навіть якщо йому не вдавалося сповна зрозуміти міркування автора. Часом здавалося, що видатні філософи не мають відповідей на його запитання, а подекуди в творах інших Кері впізнавав споріднену душу. Він нагадував собі дослідника Центральної Африки, який несподівано вийшов на широку рівнину з високими деревами, поміж якими простягалися луки, і уявив, що потрапив до англійського парку. Йому подобалася гнучка розсудливість Томаса Гоббса[224], а Спіноза[225] сповнював серце захватом — Філіпу ніколи раніше не зустрічався такий шляхетний, недосяжний і простий інтелект; він нагадав йому статую «L`Age d`Airain»[226] Родена, котрою хлопець пристрасно захоплювався. А ще він познайомився з Юмом[227]: чарівний скептицизм цього філософа торкнувся споріднених струн у його душі; юнака захоплював зрозумілий стиль, котрий, здавалося, завдяки своїм простим словам, музичності та зваженості може пояснити найскладніші речі. Філіп читав його, наче роман, усміхаючись від задоволення. Однак у жодній праці юнак не міг знайти того, що шукав. Він прочитав десь, що кожна людина народжується послідовником Платона, Аристотеля, стоїком або епікуріанцем; а історія Джорджа Генрі Льюїса[228] (крім того, що називала будь-яку філософію маячнею) підтверджувала: переконання кожного з філософів нерозривно пов’язані з їхнім характером. Знаючи людину, можна досить точно вгадати, яку філософську роботу вона написала. Схоже, люди чинять так чи інакше не тому, що так думають, а думають так чи інакше тому, що такими народилися. А істина тут взагалі ні до чого. Істини не існує. Кожна людина — сама собі філософ, а вигадливі системи поглядів, розроблені видатними мудрецями минулого, згодяться лише письменникам.

Отже, слід було вивчити себе, і тоді філософська система виникала сама по собі. Філіпу здавалося необхідним знайти відповіді на три важливих питання: зв’язок людини зі світом, у якому вона живе, зв’язок людини з тими, поруч із ким вона живе, і нарешті зв’язок людини з самою собою. Він навіть склав детальний план занять.

Перевага життя за кордоном у тому, що ти стикаєшся з манерами та звичками людей, серед яких живеш, незалежно оцінюєш їх і бачиш, що вони не такі вже необхідні, як здається тим, хто до них звик. Неможливо не помітити, що вірування, які стали для тебе очевидними, іноземцям видаються абсурдними. Рік життя в Німеччині та тривале перебування в Парижі підготували Філіпа до філософії скептицизму, яку він із полегшенням засвоїв. Він збагнув, що немає нічого цілковито хорошого чи поганого: здебільшого люди пристосовують усе, як їм потрібно. Юнак прочитав «Походження видів»[229]. Схоже, там він знайшов пояснення багатьох речей, які його непокоїли. Тепер Філіп здавався собі дослідником, який, розраховуючи побачити певні дива природи, перепливає широку ріку і бачить все, на що сподівався: ось розкинулися плодючі землі, а там далі видніються гори. Коли видатне відкриття вже зробили, світ дивується, чому не одразу прийняв його, але навіть на тих, хто одразу повірив у його істинність, це не матиме значного впливу. Перші читачі «Походження видів» розумом визнавали цю працю, але їхніх емоцій, які керують поведінкою, книжка не зачіпала. Філіп народився через покоління після виходу цієї видатної книги; те, що лякало її сучасників, з плином часу здебільшого стало звичним, і він зміг читати Дарвіна з легким серцем. Потужна боротьба за виживання справила на нього враження, а етичні норми, що з’явилися внаслідок неї, збігалися з його власними поглядами. Кері казав собі, що правда на боці сильного. З одного боку наступало суспільство зі своїми законами дорослішання та самозахисту, а з другого — індивід. Вчинки на користь суспільства вважаються праведними, а всі інші — грішними. Ось і все, що ховається в поняттях добра та зла. Гріх — це упередження, якого вільній людині варто позбутися. Суспільство бореться з індивідом трьома видами зброї — законом, громадською думкою й совістю: закон та громадську думку можна перехитрити (лише хитрістю слабкий може побороти сильного, адже недарма народна мудрість радить: не спіймавши, не кажи «злодій»), а ось совість — зрадник у твоєму власному таборі. Вона б’ється на боці суспільства у кожному серці та змушує свого господаря кидатися жертвою на ворожий вівтар, адже знає, що суспільство та індивіда ніколи не вдасться примирити. Воно використовує людину для своїх потреб; розчавлює її, якщо вона намагається повстати, і нагороджує медалями, почестями та пенсією, якщо служить вірою та правдою. А вона, сильна лише завдяки своїй незалежності, пробиває собі шлях у державі, платить за переваги грошима чи вчинками, але не відчуває вдячності; людині не потрібні нагороди і хочеться лише одного — аби їй дали спокій. Індивід — це незалежний мандрівник, який для зручності купив квитки в агенції Кука[230], але до приватних екскурсій ставиться з доброзичливою насмішкуватістю. Вільна людина не може вчинити погано. Вона робить все, що заманеться… якщо може. І єдине мірило її моралі — її власна могутність. Така особистість визнає закони суспільства і порушує їх, не почуваючись грішником, але, заслуживши покарання, приймає його без злості. Суспільство завжди сильніше.