Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Нерішучість, некомпетентність, брак передбачливості й невизначеність.
Вікарій кинув на племінника швидкий погляд, щоб переконатися, що хлопець не глузує з нього. Філіпове обличчя залишалося серйозним, але іскорки в очах зрадили його. Йому справді слід бути серйознішим. Дядько відчув, що не завадило б відшмагати його різками.
— Тепер мене не стосуються твої фінансові справи. Ти сам собі господар; але гадаю, тобі слід пам’ятати, що гроші колись закінчаться, а з твоєю вадою знайти роботу буде нелегко.
Філіп уже знав, що, розгнівавшись на нього, усі починають нагадувати про його клишоногість. І через те, що майже ніхто не міг втриматися від цієї спокуси, Філіп зневажав усе людство, але навчився приховувати, що ця згадка його зачіпає. Тепер він уже навіть міг побороти свою звичку шарітися, від якої так страждав у дитинстві.
— Як ти щойно зауважив, — відповів він, — мої фінансові справи тебе не стосуються, і я сам собі господар.
— Тоді ти повинен визнати, що я мав рацію, коли заперечував проти твоєї ідеї вивчати мистецтво.
— Я так не думаю. Скажу лише, що на своїх помилках ми вчимося швидше, ніж на правильних вчинках за чиєюсь порадою. Я вже взявся за розум і тепер не заперечую проти того, щоб кудись влаштуватися.
— Наприклад?
Філіп не був готовий до такого запитання, адже ніколи не ставив його собі. Подумки він перебрав десятки покликань.
— Найкраще, що ти можеш зробити, — взяти приклад із батька і стати лікарем.
— Як не дивно, саме це я і збирався зробити.
Серед інших професій він справді згадував медицину, передовсім тому, що вона, схоже, давала особисту свободу, а досвід офісної роботи змусив Філіпа заріктися повертатися ще колись до бюро. Однак вікарію він відповів майже несвідомо, просто бовкнув, не подумавши. Утім, йому сподобалося це випадкове рішення, і хлопець запевнив себе, що восени почне вчитися в колишньому батьковому шпиталі.
— То два роки в Парижі слід вважати просто змарнованим часом?
— Не знаю. Ці два роки були радісними, і я навчився дечого важливого.
— Чого?
Філіп на мить замислився, і його відповідь не була позбавлена спроби подражнити дядька.
— Я навчився дивитися на руки так, як ніколи раніше не дивився. Не просто бачити будинки й дерева, а зауважувати їх на тлі неба. А ще я вивчив, що тіні не чорні, а кольорові.
— Гадаю, ти вважаєш себе розумником? А мені твоя легковажність здається дурнуватою.
53
Містер Кері повернувся до кабінету, прихопивши з собою газету. Філіп пересів на дядькове крісло (це було єдине зручне місце у кімнаті) і визирнув у вікно, за яким періщив дощ. Навіть за такої погоди зелені поля, що простягнулися до небокраю, дихали спокоєм. У краєвиді, якого він, схоже, раніше навіть не помічав, була якась душевна чарівність. Два роки, прожиті у Франції, відкрили хлопцеві очі на красу його рідних земель.
Подумавши про дядькове зауваження, Філіп усміхнувся. Йому пощастило народитися з безтурботним характером. Він почав розуміти, скільки втратив через ранню смерть батька та матері. Переживши таке нещастя, почав дивитися на речі інакше, ніж ті, хто його оточував. Батьківська любов — єдине безкорисливе почуття на світі. Чужі люди виховували його, як могли, але хлопчик нечасто бачив терпляче і витримане ставлення до себе. Філіп пишався своїм самоконтролем, який прищепили йому глузування однокласників. А потім вони ж називали його цинічним і бездушним. Він навчився не втрачати спокою і за будь-яких обставин опановувати себе, не виказуючи почуттів. Люди вважали Філіпа неемоційним, але він знав, що керують ним саме емоції: випадкова люб’язність так зворушувала хлопця, що часом він боявся озватися через тремтіння голосу. Він пам’ятав нещасливі шкільні роки, пережиті приниження, насмішки однокласників, через які почав до смерті боятися виставити себе на посміховисько; пам’ятав, яким самотнім почувався, зустрівшись віч-на-віч зі світом, пам’ятав, як втратив ілюзії та розчарувався, коли життя виявилося геть не таким, як малювала його багата фантазія. Та попри все це, Філіп умів подивитися на себе збоку й радісно всміхнутися.
«Їй-богу, якби не моя легковажність, я б повісився», — весело подумав він.
Думки його знову повернулися до відповіді на дядькове запитання: чого він навчився в Парижі. Насправді він навчився значно більшого, ніж сказав. У пам’яті міцно застрягла одна фраза Кроншоу — хай вона не вирізнялася новизною, але змушувала мізки попрацювати.