Книга дивних нових речей

Хоч як силкувався, Пітер не зміг здобутися на належну відповідь. «Хороша думка!», «Дякую!», «Залюбки!» — все так чи інакше видавалося неправильним. Замість слів Пітер мовчки взув свої жовті черевики. Ранок випав сонячний та яскравий, і після сутіні, Що панувала в церкві, чоловік виявився не готовим до сліпучого сонячного світла.

Разом із Обожнювачем Ісуса Номер Один він попрямував через поле до селища, ступаючи два кроки на кожні три чи чотири, які робив оазянин. Під час цієї гостини в оазян Пітер вчився багатьох нових речей, зокрема і такої ось ходи дрібними кроками. Це насправді було справжнє мистецтво — іти повільніше, ніж каже тобі твоя природа, підлаштовуючись під крок значно меншої на зріст людини і не виглядаючи при цьому ні роздратованим, ні незграбним. Потрібно було просто уявити, ніби йдеш по пояс у воді, а за тобою ще й спостерігає суддя, який за самовладання ставить додаткові бали.

Пліч-о-пліч вони прийшли до помешкання Обожнювача Ісуса Номер Один. Житло виглядало точнісінько так само, як помешкання інших оазян, і на ньому не було ні жалобних прапорів, ні написів, ні якихось інших додаткових позначень, що повідомляли би про смерть жительки цього дому. Кілька оазян, які проходили повз — не більше, ніж звичайно, — як здалося Пітерові, ішли у своїх буденних справах. Номер Один провів його на задній двір, де зазвичай прали й сушили білизну і де діти м’якими темними кулями зі збитого моху часто бавилися в  гру, подібну до боулза[38].

Сьогодні в  ніхто не бавився, дітей не було зовсім, і білизняна мотузка, натягнута між двома будинками, була порожня. Подвір’я повністю належало матері Номера Один.

Пітер глянув на маленьке тіло, що лежало на землі без подушки й накривала. Балахона на ньому теж не було, і через це Пітер не міг сказати напевне, знав він цю особу чи ні, адже він досі, до свого сорому, був залежний від кольору тканини. Утім навіть якби йому вдалося пригадати якісь своєрідні риси обличчя цієї істоти — особливості забарвлення шкіри чи форму лицевих виступів, — це не дуже допомогло б зараз, адже тіло було сховане під мерехтливим і тремким шаром комах.

Пітер поглянув на Обожнювача Ісуса Номер Один, щоб зрозуміти, наскільки той стурбований таким жахливим видовищем. Мабуть, коли Номер Один ішов сьогодні вранці, тіло було чистим, а паразити просто скористалися його відсутністю. Але не видавалося, що оазянин надто переймався цим роєм комах. Він споглядав їх так спокійно, наче це були квіти на кущі. По правді сказати, ці жучки красою не поступалися квітам: вони мали переливчасті крильця і блискучі блідо-лілові й жовті панцирі. До того ж гули вони вкрай мелодійно. Комахи вкривали ледве не кожен дюйм мертвого тіла, через що здавалося, ніби воно сіпається й ворушиться.

— Твоя мати... — почав Пітер і не спромігся підібрати наступних слів.

— Моєї матері немає, — сказав Номер Один. — Тільки її тіло лиилоя.

Пітер кивнув, силкуючись приховати млість, що впереміш із захопленням охопила його перед цими полчищами комах. Філософське ставлення Номера Один до смерті матері було бездоганно розсудливим — власне, Пітер переконував би його міркувати саме так, якби оазянин шаленів із горя. Але те, що Номер Один не надто побивався або ж дуже вміло це приховував, збивало Пітера з пантелику. Розповідати на похороні купці аміківців-невірників, що тіло — це лише транспортний засіб для безсмертної душі, — це одна справа, і геть інша — стояти поряд з істотою, яка перейнялася цим принципом настільки глибоко, що тепер може спокійно дивитися на тіло своєї матері, з голови до ніг обліплене комахами. Пітерову увагу привернула одна з ніг жінки: комахи, які постійно переміщалися туди-сюди, лишили непокритими її пальці. Їх було вісім, усі дуже малі й тонкі. Він гадав, що, оскільки оазяни мають п’ять пальців на руках, то вони мусять мати стільки само на ногах. Тепер помилковість цього припущення вказувала Пітерові, як далеко він іще від того, щоб по-справжньому розуміти цих людей.