Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Вже на початку раннього етапу своєї історії трипільці поступово розширюють свою етнічну територію на схід. Потім, на фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка, вони перетинають Прут і виходять на Середній Дністер, а згодом, у середині та наприкінці раннього етапу, — на Південний Буг і в Буго-Дніпровське межиріччя.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі поселень посуду, прикрашеного розписом. Питання походження розпису все ще лишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів[139]. Використовуватися почав поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже по всьому трипільському ареалу. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний[140].

Племена східного ареалу на середньому етапі розвитку культури повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд щаблів, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам’яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Миропілля, Гарбузина[141] і вийшли на Середнє Подніпров’я в районі Ржищів — Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам’яток типу Щербанівки, Коломийщини І та II[142].

У західному ареалі, в Попрутті і Середньому Подністров’ї, на початку середнього етапу, очевидно, ускладнилася демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення території. Саме тоді починає заселятися північна частина Середнього Подністров’я, де розповсюдилась група населення, відома за пам’ятками заліщицького типу. Згодом ця група освоїла і Верхнє Подністров’я. Тут трипільці проіснували від середини середнього (ВІ—ВІІ) до кінця першої половини пізнього (СІ) етапу, коли змушені були залишити цей район, мабуть, внаслідок розповсюдження племен культури лійчастого посуду.

У цьому периферійному районі у трипільців виробилися специфічні риси: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) поселення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються “заліщицькі” традиції. Межуючи з племенами лендельської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного у запозиченні деяких форм посуду, що може свідчити про часткове змішування населення, можливе існування міжетнічних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров’я менш придатне до ведення традиційного трипільського землеробського господарства, ніж Середнє, і треба гадати, що привертали сюди трипільців передусім поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культури Тисаполгар і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел.

Саме тоді, коли почало заселятися Верхнє Подністров’я, ще одна група населення переселилася з Середнього Подністров’я у Середнє Побужжя, заселене общинами східного ареалу, що простежується тут вперше на пам’ятках типу Кліщева[143]. Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до цього був зайнятий спорідненими племенами, їм вдалося розповсюдитися лише у західній частині Середнього Побужжя. Очевидно, тут відбулося злиття двох груп трипільського населення, що відобразилося в матеріальній культурі нового утворення, зокрема в кераміці — переважання розписного посуду, притаманного прийшлим племенам, наявність оздобленого заглибленим орнаментом, характерного для місцевих общин. Нове утворення довгий час, до кінця середнього етапу, межувало на сході з общинами східного ареалу, причому кордон між ними проходив по річці Соб. Протягом кількох століть трипільці Середнього Побужжя пройшли ряд ступенів розвитку, зберігаючи тісні зв’язки з населенням як східного, так і західного ареалів культури, утворюючи перехідну, буферну зону між ними[144].