Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Відносини між трипільцями та носіями культури лійчастого посуду мали, очевидно, здебільшого мирний характер, принаймні поважали територіальну цілісність одне одного. Дослідниками відмічається існування нейтральної території завширшки 40—50 км між районами поширення цих двох культур, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення[150].

Щодо ролі носіїв культури кулястих амфор у процесі зникнення трипільців і представників лійчастого посуду існують різні думки. Деякі дослідники (Я. Ковальчик, Ю. М. Захарук) вважають, що вони знищили поселення останніх. Інші (3. Кшак, М. А. Пелещишин) розглядають їхні стосунки як мирні. На їхню думку, носії культури кулястих амфор просувалися невеликими групами у пошуках вільних земель. Незаперечних свідчень збройних контактів між прийшлим і місцевим населенням немає.

Тоді, коли населення бринзенсько-жванецької групи частково переселилося у Верхнє Подністров’я, Східну Волинь і Буго-Дніпровське межиріччя, деякі представники вихватинської групи лишаються у Середньому Подністров’ї, а інші мігрують у Північно-Західне Причорномор’я, де стикаються і, очевидно, змішуються із степовими племенами — носіями середньостогівської та нижньомихайлівської культур[151], що призвело до втрати деяких трипільських традицій, зокрема зростання ролі скотарства, відмови від наземних глинобитних жител, сприйняття курганного обряду поховання тощо. Це населення відоме за пам’ятками усатівського типу. Крім того, його культура зазнала впливу південних сусідів — носіїв культури Чорнавода. Вважається, що відносини між цими двома групами населення були мирними і супроводжувалися взаємним культурним збагаченням.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку трипільської культури лишилися окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам’ятками типу Городська, на Західній Волині — типу Листвина, у Середньому Подністров’ї — типу Капшерівців, у Пруто-Дністровському межиріччі — типу Гординешт, у Північному Причорномор’ї — типу Усатова.

Якщо попереднім етапам розвитку трипільської спільності був притаманний підйом, коли, освоюючи нові території і контактуючи з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то пізніше, з появою на периферії трипільського ареалу сусідів, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижньомихайлівці в степу, носії культури типу Пивихи у Подніпров’ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватися з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що відобразилось у житлобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На заключному етапі трипільська культура настільки змінилася, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів у наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилося. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов’язують з масовою інфільтрацією племен — носіїв ямної культури в Північно-Західне Причорномор’я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Пруту та Дунаю влилися до складу нових етнічних утворень бронзового віку на теренах Молдови та Мунтенії[152]. Що стосується інших груп, то їхнє зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту тоді трипільцями. Очевидно, останні розчинилися серед прибульців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак не виключено, що нащадки їх увійшли до складу представників культур ранньої бронзи, зокрема культури підкарпатської шнурової кераміки[153].